кордон продовжував залишатися його життєвим простором. Зберігався його традиційний устрій. Як зазначали самі запорожці: “…От татар и от протчих в Запорожскую Сечь степь отворенная и Сечь — место вольное. Которий степ …без граници и форпостов, где всякому воспретит и ездит и бит в том степу никак невозможно” [3, 333]. На Новій Січі уявлення про кордон, поведінка козаків та їхні навички побутування на прикордонні багато в чому визначалися традицією.
Як і в попередні часи козаки Нової Січі, не звертаючи уваги ні на які кордони, ловили рибу в турецьких володіннях, влаштовували там свої перевози і збирали з них плату, осідали там зимівниками, відкривали базари з льохами для зберігання припасів тощо [1, 116 – ].
Також на Новій Січі продовжувалась, хоч і в менших масштабах, прикордонна боротьба між запорожцями і татарами, в ході якої кордони ігнорувалися. Мишецький зазначав, що татари багато шкоди роблять запорожцям, але й козаки у татар “завсегда могут свои реванжи сыскивать” [6, 25].
Разом з тим на все життя українсько-татарського прикордоння все більший вплив стала справляти Російська імперія. Займаючи панівне становище в регіоні, Росія почала суттєво впливати на прикордонний режим Запорожжя, охорону його кордонів, зв’язки з іншими державами.
Запровадження російським урядом на Запорожжі традиційних для імперського кордону паспортного режиму, карантинної системи, побутування на кордонах Запорозьких Вольностей мережі російських форпостів та митниць значно змінили характер кордону. Він усе більше став набувати рис певної визначеної межі, лінії, яка мала відокремлювати Запорожжя і від сусідніх країн. Всі ці нововведення значно ускладнювали життя січового товариства. Крім того, місцева російська адміністрація зловживала ними на шкоду запорожцям. Запорозьких козаків, які побилися з російськими солдатами, арештували не за бійку, а за порушення карантинних правил [23, арк.181, 181 зв., 213, 213 зв., 214]. А офіцери Новоросійської губернії, злючись на мешканців Комісарівської паланки, з якими у них точилися земельні суперечки, за допомогою карантинів фактично здійснили її блокаду. Через затримки в карантинах у цій паланці у 1773 р. було сутужно з харчами [24, арк.162].
Російські нововведення потребували від усього товариства кардинальних змін у січовому господарстві, швидкої зміни традиційних навичок поводження на кордоні, уявлень про кордон. Природно, що такі різкі зміни ні в економіці Запорожжя, ні у свідомості січового товариства були неможливі. Тому традиційний запорозький спосіб життя на кордоні повинен був зіткнутися з новими реаліями, які насаджувались Росією.
Січова старшина, пов’язана своєю діяльністю з російським урядом, першою відчувала всі ці зміни і змушена була на них реагувати. Повністю сприйняти всі російські нововведення, які перекреслювали традиційний устрій запорозького кордону, Кіш не міг. Проте залежне становище Нової Січі робило неможливою пряму відмову від виконання урядових вимог. Тому в реагуванні на урядові нововведення січова адміністрація змушена була діяти більш гнучко. В тих випадках, коли неможливо було уникнути виконання урядових вимог, січова адміністрація їх виконувала. Крім того, запорозька старшина підтримувала нововведення і тоді, коли могла використати їх на власну користь чи користь товариства. Саме так було, наприклад, із запровадженою на Січі паспортною системою. Не маючи можливості ухилитися від запровадження паспортів, січова адміністрація уникала найбільш обтяжливих паспортних правил. Так сталося з вимогою гетьмана К. Розумовського провести реєстрацію всіх козаків у зимівниках, яку Кіш не виконав [9, арк. , 6 зв.]. Водночас під час війни Кіш активно використовував паспортну систему для боротьби з ухилянням козаків від служби. Своїми ордерами в паланки він заборонив видавати козакам паспорти, а безпаспортних наказав виловлювати. Шафарям на перевозах було наказано не перевозити запорожців. З проханням не пропускати запорожців через російські форпости звернувся Кіш і до російського командування [19, арк. – , 17, 18, 20, 23 – зв., 52].
Необхідність захисту економічних інтересів Війська Запорозького теж спонукала січову старшину застосовувати такі методи, які суперечили традиційним запорозьким уявленням про кордон. Боротьба з незаконним господарським використанням запорозьких земель змусила січову адміністрацію обмежувати традиційно вільний в’їзд на Запорожжя. З цією метою Кіш став практикувати видачу спеціальних письмових дозволів на заняття господарською діяльністю на запорозьких землях. Саме такий дозвіл отримав козак Лубенського полку у 1769 р. В ньому вказувалось ім’я особи, якій він був виданий, зазначався вид дозволеної господарської діяльності — випас табуна, і термін, на який він був дійсний [27, арк. ]. Порушників цих правил переслідували і карали [25, арк. ].
Боротьба Коша за територіальну цілісність Запорозьких Вольностей базувалась на цілком відмінному від традиційного баченні характеру запорозького кордону. Кіш намагався перетворити свій північний кордон у чітко визначену межу, котра мала відокремлювати Запорожжя від інших регіонів Російської імперії.
Хоча тиск нових реалій був вельми потужним, але він був неспроможний повністю змінити традиційні запорозькі уявлення про кордон. Вплив цих уявлень ще був надзвичайно сильним. Навіть під час несення прикордонної служби січовими підрозділами, старшина, котра їх очолювала, у своїй діяльності керувалася саме ними. Тому кордон не зупиняв запорожців і тоді, коли для арешту злочинців потрібно було його порушити. У 1744 р., польський полковник Я. Білинський, приховуючи ворожі наміри, прибув у Гард під виглядом пошуку вкрадених коней. Гардовий полковник, довідавшись про те, що перед цим Я. Білинський вбив двох козаків, наказав його заарештувати. Втікаючи через Буг Я. Білинський був поранений списом, але зумів перепливти річку. Запорожці, переправившись через річку, арештували його на чужій території [3, 268 – ]. В іншому випадку п’яний татарин-чабан, який безперешкодно переправився в Гард і напився там горілки, а потім вільно ж повернувся на турецький берег