Для більшості рядового козацтва кордон продовжував залишатись життєвим простором, в якому проходило все їхнє життя. Навички ж їхнього побутування на прикордонні теж залишались традиційними. Козаки сприймали нові реалії як зайві ускладнення, котрі утруднювали їм життя. Тому більшість товариства виконувала будь-які нововведення лише з примусу. Якщо ж була хоч найменша можливість проігнорувати їх чи уникнути їх виконання, козаки робили це.

Дуже часто запорожці без дозволу відправлялися в Крим [12, арк. ; 15; арк. ]. Вони таємними шляхами обходили карантини та форпости [2, 15; 20, арк. ]. Декого із безпаспортних запорожців затримували аж у Києві [14, арк. , 1 зв.]. Бували випадки прориву запорожців через російські пости силою [13, арк. ]. Користувалися козаки і фальшивими паспортами [15, арк.  – ; 26, арк.  – ].

Слід зазначити, що і російські урядові структури не завжди були послідовними у своїх вимогах до запорожців. Вимагаючи від запорожців додержання прикордонного режиму, російський уряд не ознайомив Кіш з кордонами, які були встановлені російсько-турецькими угодами. Навіть на демаркацію кордонів не були запрошені представники Війська Запорозького. Відтак, у 1747 р., через п’ять років після ”розмежування“, коли між запорожцями і татарами виникли прикордонні суперечки з приводу земель в Кальміуській паланці, Кіш, не знаючи кому належать ці території, змушений був просити роз’яснень у губернатора [3, 423].

Бували випадки, коли імперські урядові структури просто змушували запорожців діяти всупереч своїм нововведенням. Так, гетьман наказав Кошу послати у мирний час озброєні команди в турецькі межі для виведення звідти козаків [10, арк.  зв.]. Зрозуміло, що це було порушенням російсько-турецьких угод, але цілком узгоджувалося з традиційним запорозьким поглядом на кордон. А у 1752 р. гардового полковника М. Рогулю навіть арештували за відмову послати свою команду проти гайдамак на інший берег Бугу. Хоча командири компанійського і драгунського підрозділів, котрі вимагали від Рогулі цього порушення кордону, своїх вояків посилати туди не хотіли [2, 112; 11, арк.  –  зв.]. Проте не можна виключити того, що звинувачення мали підставу, і такий ригоризм полковник Рогуля виявив лише із співчуття до гайдамак, тоді як урядову заборону переходити російсько-турецький кордон він використав як прикриття своїх дій.

Серед запорозьких козаків і в часи Нової Січі хоча і зберігалась, але почала розмиватись готовність захищати власні володіння. Насамперед це торкнулося охорони кордону в її військовому аспекті. Це пов’язано з тим, що зменшилась небезпека татарських нападів і кількість збройних конфліктів. Крім того, економічний розвиток Нової Січі був таким потужним, що прибутки від господарської діяльності для більшості запорозьких козаків стали основними. Участь таких козаків у прикордонній службі, котра відволікала їх від господарчої діяльності, стала для них обтяжливою. Все це і обумовило втрату частиною запорожців інтересу до захисту січових кордонів, що сприяло поширенню дезертирства і ухиляння від служби. Навіть у мирний час дехто дозволяв собі подібне. Так, у 1764 р. канівський курінний Дмитро Товмач відмовився їхати в розвідку в Крим [18, арк. ].

Під впливом цих факторів захист запорозького кордону все більше перетворювався в обов’язок. Хоча більшість козаків сумлінно ставилась до цього обов’язку. Саме тому в 1769 р. військовому старшині А. Порохні Кіш наказав, вважаючи це за цілком можливе, укомплектувати команду для охорони кордону з козаків, котрі тримали зимівники у тому районі [21, арк. ]. Більше того, при потребі Кіш залучав до охорони кордонів навіть посполитих [20; арк.  зв.]. Разом з тим на Новій Січі продовжували побутувати і випадки добровільної участі козаків у захисті кордону. Особливо коли з цим були пов’язані їхні економічні інтереси. Так, у 1773 р. запорожці на Домоткані ревно оберігали свої сінокоси від зайд-пікінерів [22, арк. ].

Підсумовуючи, слід зазначити, що традиційне для січового товариства уявлення про кордон та навички життя в прикордонні були тісно пов’язані з соціально-економічними особливостями запорозького козацтва. Довгий час навички побутування в прикордонні були органічним елементом козацького способу життя. В часи ж Нової Січі, у зв’язку із появою в прикордонному режимі Запорожжя насаджених штучно елементів, традиційне для запорожців уявлення про кордон вступило в протиріччя з нововведеннями і стало одним із дестабілізуючих факторів на кордоні. 

література 

Андриевский А.А. Материалы для истории Южнорусского края в XVIII столетии (1715 – ), извлеченные из старых дел киевского губернского архива. — Одесса, 1886.

Андриевский А.А. Материалы по истории Запорожья и пограничных отношений (1743 – ). — Одесса, 1893.

Архів Коша Нової Запорозької Січі. Корпус документів.1734 – . — К., 1998. — Т.1.

Грушевський М.С. Історія України-Руси. — К., 1995. — Т.VII.

Іналджик Г. Османська імперія. Класична доба. 1300 –  рр. — К., 1998.

Инструмент разграничения между Россией и Портою в 1742 году // Записки Одесского Общества Истории и Древностей. — Одесса, 1850. — Т. 2. — Отд. III.

Мышецкий С.И. История о козаках запорожских // Чтения императорского общества истории и древностей российских. — М., 1847. — Кн.VІ.

Пірко В. Заселення степової України в ХVІ – ХVІІІ ст. — Донецьк, 1998.

Центральний державний історичний архів України (ЦДІАУ), ф. 51, оп.3, спр.11132.

Эварницкий Д.И. Источники для истории запорожских казаков. — Владимир, 1903. — Т.1.

Яворницький Д.І. Історія запорізьких козаків. — Львів, 1992. — Т.3.