серед багатих єврейських родин. Їй на зміну прийшов сіоністський рух. Спершу він охопив студентську єврейську молодь, а на початку ХХ століття набрав масовості. Галицький сіоністський рух не ставив виразно політичних цілей; його головною метою була боротьба за збереження єврейсько. Національної ідентичності. Ідеалом сіоністів було утворення єврейської держави у Палестині або Уганді. Що ж до конкретних реалій політичної боротьби в Галичині, вони воліли дотримуватися нейтральності у польсько-українському конфлікті.
Політична боротьба.
Однак нова політична сітуація штовхала їх до союзу з українціми. У 1907 році під час перших загальних виборів до Державної ради, українські націонал-демократи уклали виборчий союз з сіоністською партією. У міських виборчих округах, де позиції українців були слабкими, вони віддали свої голоси сіоністським кандидатам; натомість у сільських округах , де переважало українське населення, євреї підтримували українських кандидатів. Завдяки український підтримці вперше в австійському парламенті появилися два національно сівдомі єврейські депутати.
Усі свої здобутки українцям доводилося виборювати у впертій боротьбі з польською адміністрацією та польськими політичними силами краю. Українсько-польські стосунки на початку ХХ століття набрали гостро конфліктного характеру,характеру неоголошеної війни, найвиразнішими проявами якої стали замах на Івана Франка 1897 року, криваві розправи над українськими виборцями, вбивство галицького намісника графа Андрія Потоцького українським студентом у 1908 році та вбивство польськими студентами одного з лідерів українського студентського руху Адама Коцка у 1910 році. Політична боротьба точилася навколо двох питань: створення українського університету у Львові та проведення виборчої реформи, яка б збільшила представництво українців у галицькому соймі. У лютому 1914 року завдяки активним діям митрополита Андрея Шептицького був укладений польсько- український компроміс, згідно з яким українці повинні були одержати третину місць у галицькому соймі і повноправне представництво у різних соймових комісіях. Польсько-український компроміс сильно підважив монополію поляків на владу, передусім в освітніх і культурних питаннях. Поляки зобов”язалися не чинити перешкод заснуванню українського університету у Львові.
Укладення угоди було великою перемогою українців і могло послужити поворотним пунктом у польсько-украхнському конфлікті. Однак через декілька місяців розпочалася перша світова війна.
В українській політичній думці визріла ідея використати міжнародний воєнний конфлікт для здобуття політичної самостійності України. У грудні 1912 року на таємному засіданні трьох головних українських партій Галичини було прийнято заяву:”З огляду на добро і будучність української нації по обох боках кордону, коли прийде до війни між Автрією і Росією, то все українське громадянство стане на боці Австрії проти Російської імперії як найбільшого ворога України”. Подібне рішення прийнявв Другий всеукраїнський студентський з”їзд у Львові у липні 1913 року.
Війна і наступні національні змагання стали великим випробуванням для українського народу. Західно-Українська Народна Республіка перейняла найкращі традиції національної солідарності й організованості, характерні для передвоєнного українського руху в Галичині.
Національний рух на наддніпрянській Україні
Виникнення національних партій.
Наприкінці ХІХ століття відбувається політизація національного руху і на східноукраїнських землях. Виникає ціла низка політичних гуртків та перших політичних партій.У 1897 році в Києві на нелегальному з”ізді представників усіх громад України було утворено Загальну українську безпартійну організацію на чолі з Володимиром Антоновичем та Олександром Конинським. У 1904 році вона перетворилася в Українську демократичну партію. У 1897 році у Харкові заходами Дмитра Антоновича(сина Володимира), Лева Мацієвича та Михайла Русова виникла студентська група, на основі якої 19000 року була створена Революційна українська партія(РУП). У 1900 році харківський адвокат Микола Міхновський видав у Львові брошуру під промовистою назвою “Самостіна Україна”. Ця книжка вперше на східноукраїнських землях проголошувала ідеал “єдиної, нероздільної, вільної, самостійної України від гір Карпатських аж по Кавказькі”.Однак на відміну ід Галичини, де всі українські партії перейшли на самостійницькі позиції, постулат політичної самостійності України не прийнявся на східноукрахнському грунті. РУП, яка спочатку прийняла брошуру “Самостійна Україна” за свою программу, згодом відмовилася від неї і перейшла на федеративні позиції. Михновський у 1902 році утворив Українську національну партію, яка, хоч і прийняла постулат політичної самостійності, не змогла знайти багато прихильників.
Переважна більшість українських партій, що виникла на початку ХХ століття на Наддніпрянській Україні, теж виступали поборниками перебудови Росії у федерацію, в якій Україна користувалася б правами національної територіальної автономії, а не самостійної держави. На самостійницьких позиціях напередодні першої світової війни серед східноукраїнських лідерів крім Миколи Міхновського стояли лише відомий український історик В”ячеслав Липинський та публіцист Дмитро Донцов.
Під час спроби провести у Львові свій ІІ з”ізд наприкінці 1904 року РУП розпалася остаточно. Частина її членів під керівництвом М.Меленевського на початку 1905 року утворила Українську соціал-демократичну спілку. Інша частина, у керівному ядрі якої були В.Вінниченко, С.Петлюра і М.Порш, у грудні 1903 року трансформувалася в Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП).
Програма УСДРП, який судилося відіграти величезну роль у рогортанні українського національно-визвольного руху, за змістом нагадувала прогаму німецької соціал-демократії. На відміну від програм загальноросійської соцвал-демократичної партії в ній не було положення про диктатуру пролетаріату. Українські соціал-демократи виступали за безкоштовну передачу удільних, кабінетних, церковних і монастирських земель у власність органів самоврядування. Конфіскація поміщицьких земель не передбачалася. Партія добивалася автономії України. Визнаючи ненормальною багатопартийність соціал-демократії, УСДРП вважала можливим об”єднання з РСДРП на федеративних засадах за умови визнання її єдиним представником українського пролетаріату. Схожих позицій дотримувалися у цьому питанні єврейські та польські соціал-демократи.
З ініціативи колишніх діячів Київської громади восени 1904 року виникла Українська демократична партія (УДП). Соціалістична фразеологія в програмних документах УДП змусила частину демократів залишити партію.