рух, угорський уряд, однак, не був готовий до проведення повної мадяризації (хоч неухильно посилював свої культурні впливи, особливо у школі). Натомість він обрав перехідний, або русинофільський, варіант, виходячи з твердження про те, що місцеве населення нібито являє собою окремий русинський народ, який протягом століть мав органічні зв'язки з мадярами. Основними провідниками цього підходу стали місцеві діячі та давні агенти будапештського уряду Андрій Бродій та Степан Фенцик. Головною його соціальною базою виступило змадяризоване греко-католицьке духовенство.
Угорська влада не тільки гнобила українців політичне, а й призвела до занепаду освіти й посилення економічної експлуатації краю. Єдиним позитивним аспектом шестирічної угорської окупації Закарпаття було те, що вона вберегла край від нацистської навали, а відтак і від спустошень, завданих великій частині України. Однак вона не врятувала понад 100 тис. євреїв краю, більшість яких загинули в нацистських таборах смерті.
На Сході України напередні війни, у той самий час, коли робилися перші кроки у напрямі придушення селянства в 1929-1930 рр., Сталін відновив наступ на Україну та її національну культуру, тимчасово припинену на початку 20-х років.
Першій атаці на українську інтелігенцію передувала загальна компанія, спрямована проти селянства. Сталін добре розумів, що рушієм національного відродження України є інтелігенція, яка втілювала в собі самосвідомість українського народу, але також і селянські маси, які живили її протягом сторіч. "Обезглавлювання" нації шляхом усунення її кращих виразників було б суттєвою перепоною на шляху національного відродження. Саме це пізніше стало очевидним мотивом Катинської трагедії, як і масових депортацій з країн Балтії у 1940 р. Але Сталін, очевидно, усвідомив, що лише масовий терор супроти основної частини нації, тобто проти селянства, міг примусити країну до покори. Свою ідею щодо зв'язку між нацією та селянством він висловив досить чітко: "Національна проблема, в самій своїй суті, це селянська проблема".
За наполяганням Сталіна було ухвалено рішення, виконання якого могло лише викликати голод серед селянства. Це дали зрозуміти Москві самі керівники українського комуністичного уряду. Протягом усіх наступних місяців його дійсно проводили в життя з винятковою жорстокістю, і місцеві спроби уникнути його чи хоча б пом'якшити раніше чи пізніше безжально придушувалися.
Ситуація загострилася уже в липні 1932 року і щодалі погіршувалася. Український уряд намагався час від часу вносити деякі незначні поліпшення, хоча б для того, щоб надати можливість тим, хто безпосередньо працював у полі, і далі працювати. У липні український ЦК наказав доставляти хліб і рибу в райони, вже уражені голодом, і давати їх тільки тим, хто дійсно працював у полі. Деякі сільські урядовці давали їжу всім, хто голодував. Подібні кроки дістали різку оцінку вищого партійного керівництва. Газета "Вісті" охарактеризувала їх як "марнування хліба та риби".
Оголошено про другу чергу заготівель, хоча тепер уже заготовляти не було чого. На перше листопада план нових заготівель Україна виконала лише на 41 відсоток.
Люди вже вмирали. Але Москва, яка ні на крок не відступала від своїх вимог, понеслася у справжній вир голодового терору, безжалісно прискорюючи швидкість цього гону.
Українська преса друкувала одне за другим повідомлення про страти "куркулів", які "систематично крали зерно". В Харківській області судами винесено 50 смертних вироків, в Одеській - 3. Переважно це були справи про крадіжку колгоспного зерна, хоча одне подружжя стратили за якусь конкретно не визначену крадіжку. Газета "Пролетарська правда" повідомила про те, що в селі Новоселиця на Житомирщині одного селянина засудили до розстрілу лише за те, що в нього знайшли 10 кг колосків, які назбирала в полі його десятирічна донька. Одну жінку заарештували разом із сином за спробу зжати трохи власного жита.
Відомі випадки, коли подібні "злочини" розглядалися за іншими, хоч й не менш суворими, законами. В селі Мала Лепетуха поблизу Запоріжжя кількох селян стратили лише за те, що вони поїли м'ясо похованого коня. Подібних прикладів можна було б навести чимало.
Місцеві провідники партійне-державного курсу, звичайно, не терпіли від голоду, оскільки отримували добрі пайки. Кращі з них часом давали їжу селянам, але загалом типовим було таке ставлення: "Нічого з того путящого не буде, якщо жалість зробити пужалном. Треба навчитися годувати себе, навіть якщо інші вмирають з голоду". Результатом кожного разу було те що "майже всі люди в нашому селі опухли з голоду, за винятком голови колгоспу, бригадирів та активістів".
Як у місті, так і на селі розквітала пишним цвітом брутальність, яку офіційно заохочували або навіть зробили частиною ідеології. Один із працівників Харківського тракторного заводу був свідком того, як відмовили в праці старій людині: "Геть звідси, старий... Йди собі в поле і там здихай!".
Кожні два тижні бригади активістів робили повні офіційні обшуки. Врешті у селян забирали навіть горох, картоплю та буряки. Наявність цих продуктів викликала підозріння, що сім'я ще не голодує. Тоді активісти влаштовували особливо дбайливий обшук, припускаючи приховування якоїсь їжі.
Існує чимало відомостей про брутальних бригадирів, які наполягали на тому, щоб відносити вмираючих, так само як і мертвих, на цвинтар, аби уникнути зайвого клопоту...
Один із активістів пригадує: "Я чув, як діти душилися, задихалися в криках від кашлю. І я бачив вигляд цих людей, - він був переляканий, благальний, ненавидячий, тупо байдужий, затьмарений відчаєм або палахкотів напівбожевільною зухвалістю і люттю.
Уже наприкінці листопада 1932 року в Україні траплялися випадки стихійних селянських виступів і тимчасового розпуску колгоспів. Селян особливо розлючувало і викликало в них