РЕФЕРАТ
на тему:
Україна на початку ХХ століття
1. Соціально-економічний розвиток на початку XX ст.
Рубіж XIX і XX ст. характерний в Україні завершенням про-мислового перевороту і переходом до індустріалізації, суть якої полягала у розбудові крупної машинної індустрії, якісній зміні структури господарства (промисловість мала переважати над сільським господарством, а важка промисловість над легкою). Ці широкомасштабні, кардинальні зміни відбувалися у надзви-чайно складних умовах, адже Російська імперія, як і більшість країн світу, у 1900—1903 рр. пережила економічну кризу. 1904— 1908 рр. — позначені депресією, і лише в 1909—1913 рр. поча-лося промислове піднесення.
Українська промисловість формувалася як частина загальноімперського економічного комплексу. Проте через низку обставин (вигідне географічне розташування, природні багатс-тва, дешева, але кваліфікована робоча сила тощо) вона мала свої особливості, які суттєво вплинули на структуру та розви-ток промислового потенціалу краю. Своєрідним каталізатором реалізації потенціальних можливостей регіону стала економіч-на криза, яка, загостривши конкуренцію та посиливши поляри-зацію підприємств, змусила буржуазію максимально сконцент-рувати і об'єднати сили. Тому вже на початку XX ст. Україна за рівнем концентрації промислового виробництва в основних га-лузях не тільки домінувала в Російській імперії, а й посідала одне з перших місць у світі. П'ять найбільших південних мета-лургійних заводів (Юзівський, Дніпровський, Олександрійсь-кий, Петровський, Донецько-Юр'євський) продукували майже 25% загальноросійського чавуну. Заводи Бродського, Терешенка, Харитоненка, Ярошинського та Бобринського виробляли 60% цукру-рафінаду Російської імперії. На великих підприємствах в Україні працювало понад 44% усіх робітників, тоді як у США — лише 33%.
Концентрація промислового виробництва сприяла процесу монополізації, і тому утворення монополій почалося спочатку саме у найбільш "концентрованих" галузях — металургійній, кам'яновугільній, залізорудній тощо. На початку сторіччя вирос-тають могутні синдикати "Продвагон" (1901), "Продамет" (1902), "Трубопродажа" (1902), "Гвоздь" (1903). Це були досить могутні об'єднання. Наприклад, утворений 1904 р. синдикат "Продуголь", до якого входили 18 окремих акціонерних товариств, контролю-вав 75% видобутку кам'яного вугілля у Донецькому басейні. Однак, приносячи буржуазії надприбутки навіть у кризових умовах, мо-нополії водночас гальмували господарський розвиток, заважали технічному прогресу, звужували сферу регулюючої дії ринкових відносин.
Монополістичні об'єднання України були тісно пов'язані не тільки з російською буржуазією, а й з іноземним капіталом. Західну буржуазію приваблювали величезні природні багатст-ва, дешева робоча сила, висока норма прибутку, широкий ри-нок. Показово, що понад 25% іноземних інвестицій у промис-ловість Російської імперії припадає саме на Україну. Через це у вугільній промисловості 63% основного капіталу перебувало у володінні іноземних компаній, а в металургії — 90%. Могут-ній синдикат "Продуголь" фактично цілком контролювався французькими інвесторами. Це гальмувало і деформувало еко-номічний розвиток не тільки Наддніпрянської України, а й усієї Російської імперії, адже місцевий виробник витіснявся з ринку, а більша частина прибутків, одержаних за рахунок мо-нопольних цін та державних військових замовлень, вивозила-ся за кордон.
Важливою особливістю промислового розвитку України був нерівномірний розвиток її регіонів. Якщо Південь Укра-їни досить швидко перейшов на капіталістичні рейки і бурх-ливо розвивав промислове виробництво, то південно-захід-ний регіон орієнтувався головним чином на аграрний сек-тор, і тут домінував дрібнобуржуазний уклад. Лівобережжя, де зберігалися залишки кріпацтва, помітно відставало від інших регіонів України.
Поступово в українських землях склалася певна спеціалізація промислових районів. Донбас став центром вугільної промисло-вості, Нікопольський басейн — марганцевої, Кривий Ріг — залі-зорудної, Правобережжя і певною мірою Лівобережжя — цукро-вої. Характерно, що ці осередки промислового виробництва з часом набули загальноросійського значення. Цьому процесові сприяли значно швидші, порівняно із загальноімперськими, темпи розвитку важливих галузей промисловості. Протягом першого де-сятиріччя XX ст. в Україні частка промисловості у загальному обсязі продукції усього народного господарства становила 48,2%, тоді як еквівалентний загальноімперський показник становив ли-ше 40%. Українські землі наприкінці XIX — на початку XX ст - стали одним з головних промислових районів Російської імперії. Саме тут 1913 р. вироблялося 69% загальноросійської продукції чавуну, 57% сталі та 58% прокату. На Україну у цей час припада-ло 20,2% усієї продукції машинобудування та металообробної про-мисловості Росії.
Характерною рисою розвитку української промисловості бу-ла її підпорядкованість імперському центру, який вбачав в Укра-їні насамперед потужну сировинну базу. Тому закономірно, що 1913 р. на українську промисловість припадало майже 70% видо-бутку сировини та виготовлення напівфабрикатів Російської імпе-рії. Така державна політика суттєво деформувала структуру еко-номіки України. Незважаючи на те, що на її території був зосе-реджений величезний промисловий потенціал, вона все ж зали-шалася сільськогосподарським районом імперії, у якому в селах проживало 80% населення.
В аграрному секторі України на початку XX ст. налічувало-ся понад 32 тис. поміщицьких господарств. Частина з них, пе-реважно великі земельні латифундії, перейшла на капіталістич-ні рейки, створивши ефективні, багатогалузеві господарства. Органічно вписалися у нові умови господарювання маєтки Кочубея, Терещенка, Харитоненка та ін. Решта ж поміщиків, не пристосувавшись до буржуазних відносин, була змушена про-давати свої землі. Про масштаби цього процесу свідчить хоча б той факт, що протягом 1877—1905 рр. дворяни Півдня України продали майже половину своїх володінь. (В цілому в українсь-ких землях поміщики до початку першої російської революції спродали понад 1/3 своїх земель).
Перетворення землі на товар кардинально змінило життя не тільки дворянства, а й селянства. У пореформений період інтен-сивно розгорнувся процес його майнової диференціації. Харак-терною рисою цього процесу було не рівномірне розшарування, а катастрофічна поляризація: 1917р. частка заможних господарств (понад 15 десятин) досягла 5,1%, а відсоток безземельних та ма-лоземельних селян в Україні сягнув 80,5%. Якщо врахувати, що селянин сплачував викупні платежі, численні податки