Україна на шляху незалежності (1991-1999 рр.)
Проголошення незалежності України відкрило новий етап української історії, поклало початок перехідному періоду, суть якого — творення власної державності, зміцнення реального суверенітету.
Новий час висунув перед молодою державою нові завдання — перехід до принципово нового політичного і суспільно-економічного стану. В умовах поступового реформування стало реальністю складне і тривале співіснування старого і нового. Вирішальне значення при цьому належить послідовному курсу на докорінні реформи з урахуванням реальних інтересів і потреб громадян, прагнення дотримання соціальної справедливості.
Після здобуття незалежності в Україні й навколо неї відбулися помітні зміни. За короткий час країна відновила основні структури держави, її визнав світ. Протягом вересня 1991 р. —лютого 1992 р. Україна набула усі основні атрибути державності, включаючи символіку: 15 січня 1992 р. було затверджено музичну редакцію Державного гімну, 28 січня — Державний прапор, а 19 лютого — тризуб як малий Державний герб.
Після утворення СНД міжнародне співтовариство з розумінням поставилося до появи нової незалежної держави. На другий день після референдуму про визнання нової держави оголосили Канада і Польща, 3 грудня — Угорщина, 4 грудня — Литва і Латвія, 5 грудня до них приєдналися одразу п'ять країн — Аргентина, Болгарія, Болівія, Росія і Хорватія. У грудні 1991 р. незалежність України визнали 68 країн світу, з більшістю яких Україна обмінялась посольствами. Це поклало край ізоляції України від світового співтовариства.
Угода про створення СНД не усувала суперечностей і проблем у відносинах між колишніми республіками. Спочатку загострились су-перечності між Росією і Україною щодо ядерної зброї і долі Чорноморського флоту. Маючи головну базу в Севастополі і налічуючи близько 300 кораблів і 60-70 тис. екіпажу, цей флот був конкретним втіленням вікового прагнення Росії до незамерзаючих портів.
Улітку 1992 р. у розв’язанні деяких з цих суперечностей було досягнуто певного прогресу. У червні і серпні Президенти Л. Кравчук і Б. Єльцин зустрілися в Криму і вирішили встановити подвійний контроль над Чорноморським флотом на п’ять років. На початку 1993 р. Київ і Москва нарешті домовилися про поділ зовнішніх боргів і вкладень, а також про економічне співробітництво. Поступово почали розв’язуватися і деякі інші проблеми між країнами СНД і Україною, яка вважала за краще бачити в СНД засіб “цивілізованого розлучення” з колишнім СРСР та обговорення спільних, переважно економічних, проблем. Президент України Л. Кравчук не бажав, щоб ця організація була наддержавним утворенням зі своєю бюрократичною структурою, яка будь-яким чином обмежувала б незалежність України, загрожувала її суверенітету. З цих причин Україна не підписала Статут СНД, а 24 вересня 1993 р. Л. Кравчук дав згоду на входження України до економічного союзу незалежних держав як “асоційованого члена”.
Неодмінним атрибутом демократичної політичної системи є формування трьох основних гілок влади - законодавчої, виконавчої та судової. Необхідно було забезпечити створення управлінських структур на обласному, районному та місцевому рівнях.
Навесні 1992 р. в усіх обласних містах, Києві та Севастополі, у районах міста Києва було запроваджено посади представників Президента України. Це була спроба реформувати існуючу систему, створити вертикаль виконавчої влади, підпорядковану Президентові. Проте під тиском місцевих рад за підтримки більшості Верховної Ради зазначений інститут в 1994 р. було ліквідовано. Виконавчі функції переходили до виконкомів відповідних рад. Керівників виконкомів обирали всенародним прямим голосуванням.
Судова влада в Україні концентрується в особі Верховного Суду республіки, загальних, арбітражних та військових судів. Контроль за дотриманням законодавства покладено на Генеральну прокуратуру республіки. Ще в 1990 р. в Україні розгорнувся конституційний процес. Проект концепції Основного Закону, що був представлений на розгляд Верховної Ради у травні 1991 р., наштовхнувся на різку критику представників обох крайніх флангів у Верховній Раді. Внесені зміни і доповнення не дали бажаних результатів і чинною залишилася Конституція, прийнята ще в 1978 р. До неї було внесено багато поправок і змін.
Однією з важливих складових державотворчого процесу було створення власних Збройних сил. Першими кроками в цьому напрямку було створення Міністерства оборони, яке очолив генерал-майор авіації К. Морозов (пізніше він став генерал-полковником), та затвердження в жовтні 1991 р. концепції оборони і розбудови Збройних сил України. На цей час Україна мала армію чисельністю 726 тис. осіб, на її озброєнні була стратегічна і тактична ядерна зброя, 9263 танки, 44346 бронетранспортерів і бойових машин піхоти та багато іншої військової техніки. Багато військовослужбовців на території республіки добровільно присягнули на вірність українському народові. Концепцією оборони і розбудови Збройних сил проголошувалося значне скорочення армії, прагнення України стати нейтральною, без'ядерною, позаблоковою державою і забезпечення виконання зазначених чинників шляхом створення власних Збройних сил. У прийнятому 6 грудня 1991 р. Законі про Збройні сили України зазначалося, що Україна як незалежна держава і суб'єкт міжнародного права проголошує утворення власних Збройних сил. У жовтні 1993 р. Верховна Рада України прийняла воєнну доктрину. Вона виходить з того, що Україна не є потенціальним противником жодної держави.
Створювалися також структури підрозділів військ внутрішньої служби, підрозділів Національної гвардії, Служби національної безпеки України (СНБУ, а з 1992 р. — СБУ), частини спеціального призначення. 8 жовтня 1991 р. було прийнято Закон України "Про громадянство України", згідно з яким впроваджувався так званий нульовий варіант, коли громадянство України набували всі, хто жив на території республіки, не був громадянином іншої держави і не заперечував бути громадянином України. На загальносоюзних паспортах
