Здобуття Україною незалежності в умовах гострої економічної кризи та погіршення соціально-економічного становища населення сприяло створенню нових політичних партій.

У демократичному суспільстві партії є сполучною ланкою, через яку уряд звертається до мас за підтримкою і забезпечує собі соціальну базу для здійснення власного курсу, а народ, у свою чергу, може на найвищому рівні виражати свою думку і в такий спосіб впливати на офіційну лінію. Розвиток багатопартійності в Україні характеризується виникненням і функціонуванням значної кількості політичних партій. Так, якщо до проголошення незалежності в Україні було зареєстровано 4 партії, то в грудні 1993 р. — 27, у березні 1997 р. — близько 40, а наприкінці 1999 р. — понад 90.

Для новостворених партій характерні нечисленність партійних лав та невизначеність соціальної бази. Наприклад, у квітні 1993 р. загальна кількість членів усіх партій не перевищувала 200 тис. осіб, що становило близько 1 % виборців. Більшість партій у своїх програмних документах не зазначають чітко, виразниками інтересів яких груп вони є. їх програми нерідко дуже схожі і характеризуються загальнодекларативними гаслами та апелюванням до всього народу. Особливістю українських партій є також їх порівняно виразна географічна зорієнтованість. Націонал-демократи домінують у Західній Україні, партії лівої орієнтації — у Східній. Однією з особливостей українського варіанта багатопартійності стала поява на політичній арені незареєстрованої, неструктурованої "партії влади", яка реально утримує владні важелі й істотно впливає на перебіг подій в Україні.

Керуючись Конституцією України та Законом України "Про об'єднання громадян", у червні 1993 р. Комуністична партія України на з'їзді проголосила про відновлення своєї діяльності. Першим секретарем ЦК КПУ став донеччанин П. Симоненко. 5 жовтня 1993 р. після реєстрації партії в Мін'юсті України було оголошено, що вона налічує у своїх лавах понад 60 тис. осіб.

Активно обстоює збереження моделі колгоспно-радянської системи, рішуче виступає проти приватизації землі перереєстрована 28 січня 1993 р. Селянська партія, очолювана С. Довганем.

Проголошення незалежності сприяло активізації правих сил суспільства. У березні 1992 р. вперше після Другої світової війни в Україні відбулася конференція Організації українських націоналістів, на якій було вирішено трансформувати її в Конгрес українських націоналістів (КУН), зареєстрований у Мін'юсті України 26 січня 1993 р. Українські націоналісти та їхній лідер С. Стецько виступають за створення "національної, унітарної та правової держави" і водночас обстоюють беззаперечне забезпечення прав етнічних меншин.

Став політичною партією зареєстрований у Мін'юсті України 1 лютого 1993 р. Народний рух України (НРУ). Незабаром його очолив В. Чорновіл, який звинуватив владу в гальмуванні реформ і став в опозицію до неї.

В умовах гострих міжпартійних баталій серед населення формувався негативний образ партій як об'єднань, що прагнуть влади, не дбають про повсякденні потреби людей.

Громадські організації не порушували загальнополітичних питань, обмежуючись професійними, виробничими, науковими чи якимись іншими питаннями. Наймасовішими серед них стали профспілки, що до проголошення незалежності були об'єднані Українською радою професійних спілок. За нових умов організація трансформувалась у Федерацію профспілок України (ФПУ), що об'єднувала понад 95 % всіх організованих у профспілки жителів України. До ФПУ входили профспілки ЗО галузей.

Не погоджуючись у багатьох питаннях з нерішучою позицією офіційних профспілок, трудові колективи створили водночас власні профспілкові об'єднання: Всеукраїнське об'єднання солідарності трудівників, Незалежну профспілку гірників, Профспілку залізничників і транспортних будівельників, Федерацію профспілок кооперації та інших форм вільного підприємництва України, Профспілку працівників Збройних сил України.

Життя спонукало до об'єднання і директорський корпус української промисловості. У лютому 1992 р. було засновано Українську спілку промисловців та підприємців (УСПП), до якої входило понад 14 тис. колективних та індивідуальних членів. Головою УСПП у грудні 1993 р. було обрано екс-прем'єра Л. Кучму, який після відставки уряду В. Фокіна був на посаді прем'єр-міністра з листопада 1992 р. Посаду голови УСПП Л. Кучма обіймав аж до обрання його Президентом України. Спілка ставила за мету відновлення розірваних економічних зв'язків, здійснення економічних реформ, підтримку виробників.

У середовищі молоді стають впливовими СНУМ, Всеукраїнське студентське братство, відроджений у нових умовах комсомол. У 1993 р. в Україні діяло 26 молодіжних об'єднань, що претендували на статус всеукраїнських і охоплювали понад 600 тис. юнаків і дівчат.

Політична незалежність України стала передумовою здобуття республікою економічного суверенітету. Першочерговим завданням було визначено перехід від командно-адміністративної до ринкової економіки, який дав би змогу вивільнити творчу енергію народу та повніше реалізувати можливості вітчизняного економічного потенціалу. Політична палітра суспільства у перехідний період, період формування основ ринкової економіки, постійно змінюється. Перехід від тоталітаризму з його командно-адміністративною системою управління до ринкової економіки, для якої властива демократична форма розвитку та управління народним господарством, зумовлений докорінною зміною форм власності та класової структури суспільства, формуванням нової політичної системи.

Важливим аспектом оцінки стартових можливостей нашої держави після проголошення незалежності стало визначення її природно-ресурсного потенціалу. Маючи на своїй території понад 7 тис. родовищ корисних копалин, Україна належить до держав із середнім рівнем сировинного потенціалу. Це пояснюється його незбалансованістю. Незважаючи на те, що на території республіки сконцентровано майже 20 % світових ресурсів марганцевих руд і понад 5 % запасів залізних руд, України водночас вкрай недостатньо забезпечена паливно-енергетичними ресурсами, насамперед нафтою та природним газом, фосфоритами, калійними солями. Так, у 1990 р. власний видобуток нафти забезпечував 2,4 %, а природного газу — 8,6 % загальних потреб