Україна під Польщею
 

Поляки і Польща

Племенем, що поклало підвалини під розвиток і могутність пізнішого польського народу й держави, були західньо-словянські «поляни», що наприкінці першого тисячоліття по Христі жили над р. Вартою. Протягом століття сконсолідувалися вони й притягли до себе та зорганізували сусідні племена «лєхітів» в одну націю, якій накинули свою культуру, організацію, а навіть імя. Більш-менш те саме і в томуж часі зробили східньо-словянські «поляни» знад Дніпра. Організація лєхітських племен проходила під сильним натиском німців, що саме тоді почали свій похід на схід, в глибину словянських земель. Німецький марграф Геро примусив польського князя Мєшка І скласти чолобитню німецькому цісареві Оттонові І. Перше польське єпископство в Гнєзні, основане безпосередньо по охрещенню поляків за Мєшка І (966 р.) було підчинене німецькому архиєпискові в Магдебурзі. Як васаль німецького цісаря, підтримував Мєшко І цісаря Оттона в його боротьбі з надлабськими словянами, чим, поневолі, підрізував коріння майбутнього зединення північно-західніх словян в один державний організм. Всеж таки, його синові Болєславові І Хороброму (992—1025) вдалося бодай частинно зєдинити північно-західніх словян; він то відвоював від німців Поморя, а рівночасно забрав чехам територію вислян над верхньою Вислою, Шлеськ, Моравію та Словаччину. В боротьбі з німецьким цісарством, він перейшов р. Одру й на якийсь час, опанував цілу Чехію. Але тут зустрівся з опором, що переконав його в безвиглядности тривких успіхів на заході. Це звернуло його увагу і сили на український схід. Наслідник Болєслава, Мєшко II (1025—1034) не зміг втримати більшости батькових здобутків. Словаччину заняли мадяри, Моравію опанували чехи, німці відібрали йому области над Одрою, данці натиснули на Поморя. Ще гірше пішли польські справи підчас довгого безкоролівя по смерти Мєшка II (1034—1040). Чехи вдерлися в корінну Польщу й заняли Гнєзно та Краків; щойно допомога німецького цісаря, що не бажав собі надмірного зміцнення Чехії, звільнила Польщу від чеської інвазії. Казимир Обновник (1040—1058) повернув усі свої сили на внутрішнє скріплення польської держави. Зате його син Болєслав II Сміливий (1056—1080) вернувся до політики підбоїв свого прадіда й почав суперничити з німцями в Чехії та Угорщині й протирати собі шляхи на український схід. По розмірно спокійному володінню його брата Володислава Германа (1080—1102) вступив на престіл його син Болєслав III (1102—1138). Йому вдалося не тільки відвоювати старе Поморя, поміж р. Вислою й Одрою, але приєднати до Польщі морське приберіжжа при устю Одри. Свою владу поширив він аж по острів Ругію, що його князів примусив до чолобитні й прийняття христіянства. Вміраючи, поділив він державу поміж своїх синів, що й стало гробом для його воєнних і дипльоматичних здобутків. В Польщі почалася доба удільних князівств, що слабі й посварені поміж собою, не змогли оборонити західніх границь Польщі. Між іншими відпав тоді від Польщі Шлеськ, а рівночасно скріпилася німецька кольонізація польських земель, та обнімчення верхніх шарів польського громадянства. Алеж уступаючи перед німецьким заходом, Польща силувалася повернути втрати на українському сході.

Наймолодший син Болєслава III, Казимир Справедливий (1177— 1194), що йому вдалося на короткий час обєднати щераз цілу Польщу під своєю рукою, здобув собі вплив на внутрішню й закордонну політику Галицько-Волинської Держави. Зате, за його влади, Ругію відвоювали данці, а переднє Поморя німці.

З особливою силою позначилася в польській політиці тенденція напору на схід, при рівночасному ослабленню західньої границі, в XIII ст. Залишивши боротьбу з пруським поганством хрестоносному орденові, Польща починає чимраз інтензивніше вмішуватися у внутрішні справи Західньої України.

Князь удільного, мазовецького князівства, Конрад, закликає собі в допомогу хрестоносців й відступає їм Прусію, як область для їх територіяльно-політичної експанзії. Хрестоносці використовують нагоду й укріпивши добутий край цілим рядом твердинь, поширюють межі німецької кольонізації на схід. Дуже скоро німецька сила й організація стала загрозою для північно-західніх границь корінної Польщі. Німці, станувши сильною ногою на прибережжі Балтійського моря, на похід від устя Висли, відрізали Польщу від моря й примусили її шукати собі нових територій і нових шляхів комунікації з рештою світа.

Король Володислав Локетек (1306—1333) започаткував звязок Польщі з Литвою, подруживши свого сина Казимира, з дочкою великого литовського князя Гедиміна. Повернувши очі на схід, Локетек не використав своєї перемоги над хрестоносцями під Пловнями (1331), а його син Казимир (1333—1370), продовжуючи східню політику батька, зрікся формально й остаточно Шлеська та Поморя. Смерть останнього з суверенів Галицько-Володимирської Держави (1340) дозволила Казимирові, завоювати Галичину й здобути вплив на політику Українсько-литовської Держави. В завойованій Галичині, старався Казимир скріпити силу західнього, католицького елементу, для чого вжив помочі папи в організації латинської церкви й німців у кольонізації міст та скріпленню польської торговлі й промислу. Весь час свого володіння думав Казимир про остаточну розраву з хрестоносцями, але до неї дійшло щойно за Ягайла (1386—1434), що як король Польщі й суверен прилученої до неї Литовсько-Української Держави, змірився з хрестоносним орденом в бою під Грунвальдом (1410). Польсько-литовська перемога над хрестоносцями, невикористана як слід, всежтаки зломила віру в непереможність ордену й привела до миру в Торуні (1466). Орден відступив тоді Польщі територію на лівому й правому березі устя Висли, а Східня Прусія з Кенігсбергом, як столицею, піддалася в васальну залежність Польщі.

З черги, остаточне зєдинення Польщі з Литвою (1569), попереджене анексією українських земель Литовсько-Української Держави, поставило могутню польську імперію