Землеробство України дедалі більшою мірою втягувалося в товарний оборот, поступово перетворюючись на капіталістичне. Протягом 1863-1902 рр. у ринковий оборот в Україні надійшло понад 25,6 млн десятин приватновласницької землі. Південь України став основним районом виробництва товарного зерна; правобережні губернії спеціалізувалися на виробництві пшениці й цукру, лівобережні — на виробництві зерна, тютюну і частково цукру. Капіталізм поступово втягував у свою сферу тваринництво та інші галузі сільського господарства України.

Незважаючи на колоніальну політику царизму щодо економічного розвитку в Російській імперії, Україна посідала в ній одне з перших місць. Вона випередила інші райони за видобутком вугілля, виплавленням чавуну, обсягами виробництва цукру. Україна належала до окраїн царської Росії, які у промисловому розумінні мало чим відрізнялися від центру імперії, хоч її економіка мала досить однобокий характер.

Стрімкий розвиток капіталізму у промисловості та сільському господарстві, наявність численних пережитків кріпосництва поглиблювали соціальні суперечності, були причиною незгасаючої боротьби в місті та на селі.

Гострого характеру набрала боротьба трудового селянства протягом 70-х років XIX ст., яка, особливо в губерніях Правобережної України, була спрямована проти розверстання угідь, на обстоювання селянами своїх прав на сервітути. Боротьба селян проти поміщиків ще більшою мірою посилилася в 90-х роках XIX ст. За неповними даними, протягом 1890-1900 рр. в Україні відбулося 152 заворушення селян.

Тяжкі економічні та політичні умови життя штовхали робітників до боротьби проти фабрикантів і заводчиків. Спочатку, особливо в 60-70-ті роки, виступи набирали форм заворушень. Другою, вищою формою боротьби були страйки. Загалом за 60-70-ті роки XIX ст. в Україні відбулися 72 виступи, в яких узяло участь понад 40 тис. робітників.

Робітничий і селянський рух в Україні в пореформений період розвивався, збагачувався досвідом, набирав дедалі організованішого та цілеспрямованішого характеру. Спрямований проти соціального гноблення трудового народу, цей рух, однак, не приділяв належної уваги вирішенню національного питання.

Царизм у найгрубіших формах здійснював політику національно-колоніального гноблення України, не визнавав існування українського народу, придушував його культуру. Так, у липні 1863 р. міністр внутрішніх справ Російської імперії П. Валуєв видав таємний циркуляр про заборону українських національних, релігійних і особливо педагогічних публікацій. Друкувати "малороссийским наречием" дозволялося лише художні твори. П. Валуєв заявив, що української мови "ніколи не було, нема і бути не може". Тим же роком датується розпорядження царя, яке категорично забороняло видавати українською мовою книги "учбові і взагалі призначені для початкового читання народу". Дозволялося друкувати, та й то після суворої цензури, лише окремі твори так званого красного письменства.

Ще реакційнішим і ганебнішим був Емський указ царя Олександра II. Таку назву указ дістав у зв'язку з німецьким містечком Емс, де відпочивав цар під час підписання цього указу — 18 травня 1876 р. Емський указ був спрямований проти української мови як найважливішого фактора розвитку української культури. Цим указом суворо заборонялося ввозити в межі імперії, без спеціального на те дозволу головного управління у справах друку, книги та брошури, видані за кордоном українською мовою. Заборонялися також театральні вистави українською мовою та друкування текстів до музичних творів. Щоправда, театральні вистави українською мовою були дозволені в 1881 р., але при цьому висловлювалося стільки застережень і обмежень, що від дозволу по суті нічого не залишалося.

Колонізаторська політика царського уряду яскраво виявилась і в його ставленні до народної освіти. Було заборонено викладання в школах українською мовою, що вело до суцільної неписьменності. Тяжке економічне становище, політичне безправ'я, національне гноблення викликали посилення національно-визвольного руху в різних регіонах імперії, зокрема в Україні. Тут виникли дві течії — ліберальна і революційно-демократична.

Ідеологами ліберальної течії в національному русі в Україні були представники української інтелігенції, які перебували в опозиції до царизму і сприяли розвиткові української мови, школи, театру та інших сфер культури. Піонери українського руху — звільнені із заслання М. Костомаров, В. Білозерський, згодом Т. Шевченко, а ще трохи пізніше П. Куліш — згуртували навколо себе понад десяток молодих українців, утворивши в Петербурзі спілку "Громада". Аналогічні спілки української інтелігенції, створені згодом у багатьох містах України — Києві, Полтаві, Чернігові, Харкові, Одесі та ін., — відіграли позитивну роль в українському національно-визвольному русі. Ідеї громадівців відбивались на сторінках громадсько-політичного щомісячника "Основа", що видавався у Петербурзі протягом 1861-1862 рр. Першочерговою турботою громадівців було поліпшення долі українців, і особливо селянства. Усі, за винятком Т. Шевченка, погодились, що у своїй діяльності "Громада" має бути аполітичною і зосереджуватися на просвітництві мас. М. Костомаров і П.Куліш настійливо обстоювали обмеження діяльності лише цариною культури, уникаючи радикалізму, що викликав би гнів властей.

На початку 60-х років XIX ст. у середовищі студентів, що походили з польської та спольщеної шляхти Правобережжя, виник рух так званих хлопоманів, котрі страждали від докорів сумління через те, що їхній клас століттями гнобив селян, і вирішили зблизитися з народом. Провідником цього руху був В. Антонович, який говорив українською мовою, носив українське вбрання і дотримувався українських звичаїв.

Певну позитивну роботу щодо розвитку української культури виконували громадівці й у 70-х роках. Так, гурток київської інтелігенції, що іменувався "Старою громадою", і далі видавав