У 1878 р. у Женеві М. Драгоманов організував видання журналу під назвою "Громада", де друкувалися матеріали про гнобительську суть царизму, тяжке становище селянства, селянські та робітничі виступи, народницький рух. Багато уваги приділялося культурно-освітній діяльності та національному рухові в Україні.

У 70-ті роки в Києві, Одесі, Харкові, Чернігові створюються гуртки революційних народників. Так, восени 1873 р. у Києві виник гурток "Київська комуна", до якого входили представники різночинної інтелігенції, а також студенти Київського університету. Учасники цього та інших гуртків вели революційну пропаганду. "Земля і воля народові!" — таким було їхнє основне гасло. Засобом втілення цього гасла в життя народники вважали повсюдну організацію масових селянських повстань, переростання їх у революцію. Перелом у народницький рух внесло "ходіння в народ", яке з 1874 р. набрало масового характеру. Група народників, наприклад, оселилась у Чигиринському повіті на Київщині. Коли пропагандистська робота не дала бажаних результатів, вони зробили спробу підняти селянське повстання. З цією метою народники використали бунтарські настрої селян, які покладали всі надії у вирішенні земельного питання на "доброго царя". Я. Стефанович видав себе за царського комісара і з допомогою Л. Дейча та І. Бохановського створив нелегальну селянську організацію "Таємна дружина", учасники якої в означений час мали виступити проти царських чиновників та дворян. Проте у вересні 1877 р. "чигиринську змову" було розкрито, майже тисячу людей заарештовано. Організаторам руху загрожувала смертна кара, але їм вдалося втекти з в'язниці й виїхати за кордон.

Отже, народники не змогли ані підняти селян на революцію, ані повалити царизм, вони були не здатні очолити селянський рух. Наприкінці 80-х років гуртки народників на місцях припинили свою діяльність, багато їх учасників було заарештовано.

В Україні дедалі більшого розмаху набувала класова боротьба робітників. У 1875 р. в Одесі виникла політична організація "Південноросійський союз робітників", члени якої керували страйками робітників в Одесі. У грудні 1875 р. царський уряд розгромив "Союз", його керівник Є. Заславський був засуджений на 10 років каторги і помер у в'язниці. Були засуджені також його соратники.

Виступи робітників посилились у 80-ті роки під впливом значного поширення робітничого руху в центральних губерніях Росії. У 1885 р. вперше в історії робітничого руху в Україні під червоним прапором відбувся страйк робітників залізничних майстерень м. Олександрівська (тепер Запоріжжя), які змусили капіталістів піти на поступки. У 1895 р. під керівництвом В. Ульянова в Петербурзі було створено "Союз боротьби за визволення робітничого класу", який вперше в Росії почав поєднувати соціалізм з робітничим рухом. Під впливом цієї організації такі союзи створювались і в Україні. Так, у Катеринославі таку організацію в 1897 р. створив робітник І. Бабушкін — колишній учасник петербурзького "Союзу боротьби", того ж року об'єдналися в "Союз боротьби" соціал-демократичні гуртки і групи Києва на чолі з Б. Ейдельманом, В. Крижанівською і П. Тучапським. Серед делегатів І з'їзду Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП), що відбувся в 1898 р. в Мінську, були й представники "Союзу боротьби" Києва та Катеринослава. Наприкінці 80-х років серед молодого покоління інтелігенції посилилося прагнення вивести українство на ширший шлях національного розвитку й надати йому політичного звучання. Першою такою організацією в 90-х роках стало "Братство тарасівців", організоване в 1891 р. студентами Харкова. До визначальних завдань вони зараховували вирішення економічних питань, справедливо вважаючи, що лише матеріально забезпечений народ здатен дбати про національно-освітні справи. У травні 1893 р. братство припинило існувати в результаті арештів.

Таким чином, у пореформений період в Україні завершувався промисловий переворот, який характеризувався переходом від мануфактур до великих фабрик і заводів, оснащених машинами, високою концентрацією виробництва і робітників. Сільське господарство дедалі інтенсивніше еволюціонувало капіталістичним шляхом. Загострювалися соціальні суперечності. Залишки кріпосництва, нерозв'язаність аграрного питання стали причинами незгасаючої боротьби у пореформеному українському селі. Широкого розмаху набувала боротьба пролетаріату. Поширювався національно-визвольний рух, де виразно виявилися дві тенденції — ліберальна та революційно-демократична. В умовах розвитку буржуазних відносин на етнічній території України дедалі помітнішою ставала спільність економічного життя, пожвавилися, міцнішали торговельно-економічні зв'язки, які об'єднували окремі регіони в одне ціле, що було найголовнішою передумовою формування капіталістичної української нації. Період становлення капіталістичної української нації припадає на другу половину XIX — перші десятиріччя XX ст. Проте цей процес остаточно так і не був завершений. На заваді стали російсько-австро-угорські кордони: вони поділяли українську націю на дві великі компактні частини, які розвивалися все-таки у певній ізоляції одна від одної.

На межі XIX і XX ст. в Україні назрівала революційна ситуація, яка згодом переросла в могутні соціальні потрясіння.

ЛІТЕРАТУРА:

Борисенко В. Й. Курс української історії. З найдавніших часів до XX ст.: Навч. посіб. — К, 1996.

Бульон-Боровець Т. Армія без держави. Слава і трагедія українського повстанського руху. Склади. —К., 1996.

Верига В. Нариси з історії України (кінець XVIII — початок XX ст.). — Львів, 1996.

Вернадський Г. Русская история. — М., 1997.

Верстюк В. Українська Центральна Рада. — К., 1997.

Грушевський М. Історія України-Руси: У 11 т., 12 кн. — К., 1991-1998.

Гуслистий Е. Запорізька Січ та її прогресивна