Реферат - Україна - Правітчина індоєвропейців
20

утворилася ще нова галузь науки - санскритська філологія та старожитність і пов'язана з нею наука про індоєвропейський елемент в історії" (7). Позбавлений комплексу європоцентризму, Драгоманов як історіософ ішов попереду своїх західних колег. Прагнучи виправдати "дикі", "варварські" народи, він на матеріалах міжнародного конгресу антропології і доісторичної археології (1871) твердить: археологія "рішучим чином вступила в галузь тієї науки про найдревніший побут людей, яка створена останнім часом трудами переважно великих натуралістів. А якщо таким чином так звана древня історія розширила свою галузь у часі, то неодмінно вона повинна розширити її і в просторі. Пам'ятки первісної культури в Європі можуть бути досліджені з успіхом не інакше, як у зв'язку не лише з подібними їм викопними пам'ятками інших країн, але й порівняно з пам'ятками та побутом теперішніх диких племен". І висновок: "Ці пам'ятки найдревнішого побуту людини в Європі змушують нас, отже, найнаочнішим чином відмовитися від групування матеріалу, що складає історичну науку, за грубо хронологічними кадрами, заснованими на спостереженнях життя не всього людства, навіть не народів усієї якоїсь частини світу, а життя десятка чи двох привілейованих народів" (8). Залишається тільки шкодувати, що Драгоманов помер усього за один-єдиний рік до відкриття Трипільської культури. А було ж тоді професорові всесвітньої історії в Софійському університеті тільки 54... І.франко критикував свого вчителя за "індійщину". А Леся Українка, навпаки, дуже серйозно поставилася до новітніх ідей у царині "індоєвропейської науки". Вона звернулася в Софію до дядька за консультаціями й одержала вичерпні настанови щодо методології та джерел. Так під науковим керівництвом Драгоманова поетеса опрацювала величезний матеріал і написала книгу "Стародавня історія східних народів". У ній Леся Українка вже проводить деякі санскритсько-українські паралелі. Оскільки ж це було на початку 90-х, то місця нашим трипільським пращурам ще не знайшлося (чи не тому вона так і не дала згоди на друкування книги, обіцяючи внести суттєві правки?). А 1896 року сталося те чудо, яке провіщав Т.Шевченко, яке прогнозував М. Драгоманов. Чех Вікентій Хвойка (Хвойко) здійснив в археології такий же переворот, як поляк М.Красуський у порівняльному мовознавстві. Тільки на відміну від тепер уже знаменитого (9), хоч так і не визнаного українськими корифеями, поліполіглота, - замовчати Хвойку було неможливо. Одна справа мікротиражна брошура, а зовсім інша - численні матеріальні факти своєрідної культури. Що з ними робити? Засипати землею? Тим паче: все знайдене в Малоросії автоматично належало Великоросі'!', -скитське золото чи шапка Мономаха... До честі В.Хвойки, він не просто описав пам'ятки, виявлені між Києвом і селами Трипіллям та Халеп'ям. Він продовжив методологічну лінію М.Драгоманова. Він покінчив із поглядом на Українську землю як дику, варварську в язичницькі часи. Він воздав їй належне як одній із прадавніх цивілізацій. Більше того, він показав спадкоємність духовно-матеріальних культур аж од самих трипільських часів, він висунунув ідею автохтонності україноруського етносу на власному терені. Відкривши 1893 р. Києво-Кирилівську стоянку (сам археолог підтримав тих учених, які вважали, що їй 20.000 літ; нині пам'ятці дають 10-15 тисяч), Хвойка дійшов висновку: "Древні мешканці території Києва з'явилися в той віддалений од нас час, коли головними представниками фауни нашого краю були - первісний слон, носоріг, печерний ведмідь, лев і гієна, а флори - кедр, кипарис, ялина. Боротьба із суворою первісною природою змусила їх згуртуватися у великі спільності, а більш чи менш сприятливі умови життя дозволили їм залишитися тут протягом дуже тривалого періоду часу" (10). Історик вторгся в сферу діяльності "великих натуралістів" (пригадаймо Драгоманова). Прапрапракиянин "був не тільки добре знайомий з уживанням огню, але вмів також і зберігати його" (11). Більше того, він уже мав духовні цінності, вмів їх виражати матеріальними засобами. "Серед палиць, зроблених із бивнів первісного слона, в числі яких деякі були прикрашені нарізами, знайдена частина бивня, вкрита нескладною за малюнком різьбою, в котрій можна впізнати зображення птаха та якоїсь щитоносної тварини" (12). А відкриття Києво-Трипільської культури дало поживу роздумам над її ймовірними зв'язками з Києво-Кирилівською. "Вивчаючи збережені пам'ятки неолітичної епохи, мимоволі відчуваєш бажання відшукати ті причини чи відкрити ті сприятливі умови, які допомогли древній людині зробити такі швидкі й блискучі успіхи на шляху культурного розвитку. З другого боку, виникало заперечення: чи справді лише самими нашими попередниками залишені ці численні пам'ятки або ж деякі з них належать якомусь прийшлому, культурнішому народові, котрий змінив древніх поселенців нашого краю? Однак погодитися з останнім припущенням не дозволяють вельми серйозні заперечення проти нього. Передусім цьому суперечить однаковий спосіб життя древніх насельників нашого краю, який не змінюється в усі періоди неолітичної епохи. Затим проти цього ж говорить і поступовість їхнього культурного зростання, яку легко простежити за іншими пам'ятками даної епохи, котрі являють цільність і незмінність у своєму основному типі" (13). Отже, хто вони - києвотрипільці? Звідки? "Щодо походження цих других жителів нашого краю можна висловити таке припущення. - Грунтуючись на їхній тілобудові та строї черепів (довгоголовість), не випускаючи з поля зору також характеру деяких залишених ними предметів і, головним чином, різноманітності рогових і кістяних виробів, пов'язуючих цю культуру з попередньою, навряд чи буде з нашого боку помилкою визнати неолітичних мешканців Середнього Придніпров'я за прямих потемків їхніх палеолітичних попередників, сліди існування яких відкриті як у Середньопридніпровській області, так і в Прикарпатських місцевостях" (14). Хвойка торкнувся й питання

---

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7