Реферат - Україна - Правітчина індоєвропейців
20

про формування індоєвропейських народів. Протоіндоєвропейці населяли стикові терени Європи й Азії, а після катаклізму, що розокремив субконтиненти, вони опинилися по різні боки нових морів - Мармурового, Чорного, Каспійського, Аральського. Києво-Трипільську культуру Хвойка вважав "можливим назвати древньоорійською, а зокрема - протослов'янською" (15). До кінця днів своїх шляхетний чех відстоював споконвічність українства. "Через те, що землянки й майданчики тисячами розкинуті на такому значному просторі (смуга поширення їх починається від самого Дніпра, доходить до р.Дністра та Карпат, а може, й далі, до р.Вісли) і що подибувана в них культура представляє многорізиі стадії розвитку, від найпримітивнішої до тієї, яку ми видимо на початку віку металів, я можу повторити тільки висловлену вже мною раніше думку, а саме: народ, що зоставив їх, був мирним, осілим землеробським племенем безперечно орійського походження, в якім можна бачити лише на- ших предків - праслов'ян, котрі передували й пережилли в нашій місцевості всі відомі досі пересування та нашестя інших, іноземних племен і потомки яких утримали в своєму володінні край пращурів до цього часу" (16). Автохтонізм Хвойки підтримав М.Грушевський. Він висунув ідею: "правітчиною" індоєвропейських (орійських) народів була етнографічна Україна. Характерно, що саме ці, а не політичні "гріхи" піддавалися остракізму московськими вченими, причому навіть із числа каторжан (Л.Гумильов). Ось фрагмент, що свідчить про крок уперед порівняно з Лесею Українкою: "Розуміється, якби культурно-історичні досліди язикознавців могли дати певні вказівки щодо виходної точки індоєвропейської кольонізації, її розвою і того культурного стану, в якім та коль-онізація переходила, то себто багато помогло нам до орієнтовання в справі передісторичного залюднення нашої вітчини і початків слов'янської кольонізації. Досі маємо тільки правдоподібности. Такими правдоподібностями вважаю виводи (прийняті рядом визначних учених) - по-перше, що старим осідком індоєвропейських племен була східня Европа; друге - що сі племена почали ділити ся ще в неолітичній культурі. Се друге виводить ся з того, що спільних назв для предметів вищої культури в язиковім запасі індоєвропейськім не знайшло ся, а неймовірно, аби така спільна назва могла затратитись цілком, не лишивши ся бодай у декотрих груп, - тому звідси вивід, що назв для предметів вищої культури не було перед розселеннєм, отже, й самої її не було. Що до правітчини, то се справа більш складна, і тому мушу коло неї бодай коротенько спинити ся. Перед усім треба піднести, що за азийською правітчиною не промовляє ніщо; ся теорія уложилась силою традиційного призвичаєння дивитись на Азію, як на вітчину людського роду; одинокий момент, що промовляв би за нею - се лінгвістичні зв'язки індоєвропейців з семитами, але таких старих звязків до тепер не виказано, і ся теорія стратила кредит. Натомість все більше звертають на себе увагу і здобувають значіннє звязки і подібности індоєвропейців з фінами. Вони ще не проаналізовані докладно і не оцінені рішучо, але безсумніву істнують і вказують на східню Европу як місце споконвічного сусідства індоєвропейців з фінами. В східній же Европі заховали ся й найбільше архаічні язики індоєвропейської родини (литовсько-латиська група). Цілий процес кольонізації індоєвропейських народів далеко лекше пояснити собі з європейською правітчиною, а що особливо важно: лінгвістичні стичности ріжних груп між собою вказували б, що вони на правітчині, перед міграцією були розміщені між собою анальогічно з їх теперішнім розміщеннєм, а се дуже тяжко, попросту неможливо помирити, припустивши міграцію в Европу з Болортага. З сих всіх обставин стає більш правдоподібною правітчина в східній Европі." І головний висновок: "Скотарське господарство - з одного боку, з другого знайомість з медом, пчолою і медведем, засвідчена фактами мови, - вказували б як на найбільш правдоподібні місця індоєвропейської правітчини на пограниче степу і лісу, що тягнеть ся в полуднево-західнім напрямі через східноєвропейську рівнину. В такім разі словяне, і навіть ще близше - наш нарід може бути автохтоном на певній части своєї території, і його пізнійші міграції були розмірне не великі" (17). В антропологічному ж плані, зазначає Грушевський, "справжнього індоєвропейського типу, може бути, й не було зовсім, як не було, може, й "первісного слов'янського" одностай-нього антропольогічного типу" (18). До уваги піонерів до-морощеного расизму: "пранарід" наш "асимілював при розселенню, а мабуть, іще й перед ним у великім числі чужі народности; на се виразно вказує антропольогічна мішанина індоєвропейських племен - типів ясних і чорних, короткоголових і довгоголових, а й сама язикова діференціація була безперечно прискорена сею асиміляцією чужеродних елементів" (19). Згодом головні ідеї Хвойки - Грушевського розвинули (не в усьому, звичайно, з ними погоджуючись) В.Щербаківський (20), В.Даниленко (21), В.Петров (22), Д.Тєлєгін (23), О.Знойко (24)... З генерації вчених середнього віку слід відзначити М.Чмихова (25), І.Чернякова (25), Ю.Шилова (26)... Загалом, негусто. Для повнішого уявлення про стан дослідження трипільської цивілізації варто навести останню присвячену їй працю - "Ранньоземлеробські поселення-гіганти трипільської культури" (1990). Гадаєте, де вона випущена? В Києві? Харкові? Одесі? Дніпропетровську? Сімферополі? Гарварді? Коли ж директор Інституту археології АН України П.Толочко забезпечить видання чогось подібного ? Ми розуміємо, що важко списати в нумізматику медаль на честь 1500-ліття Києва. Важко заперечувати власні твердження про те, що в IX - XIII ст. київський діалект "не був ні українським, ні російським в сучасному розумінні цього слова" (27). Що "інтеграційні процеси проходили насамперед шляхом підсилення мовної спільності. Діалекти зливались у мову єдиної народності, зрозумілу населенню

---

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7