Паралельно з „відлигою” в галузі суспільно-політичного і культурного життя розгорталась ши-рока програма реформування економіки. Завдання „наздогнати й перегнати Америку”, а також обіцянки громадянам країни за 20 років побудувати комунізм, змушували М.Хрущова вдаватися до серії економічних експериментів.

Одним з найрадикальніших заходів була спроба частково децентралізувати керівництво еко-номікою. Від централь-них відомств місцевим радам народного господар-ства (раднаргоспам) було передано право планування й розпорядження місцевими ресурсами. Внаслідок цього Україна не-сподівано отримала небачену досі економічну са-мостійність, до якої здебільшого не була готовою партійно-господарська бюрократія республіки. Втім ця економічна „незалежність” не означала, що Україна могла сама оперувати своїми економічними здобутками. Тільки у 1959—1961 рр. вона віддала до загальносоюзного бюджету близько 14% свого національного доходу, які нічим не були відшкодо-вані. Проте, Україна не мала змоги скористатися можливостями цієї тимчасової децентралізації, оскільки економічна система працювала за старими правилами.

Отже, „відлига” сприяла певному прогресивному роз-виткові України. Але непослідовність, супереч-ливість торкнулася тільки окремих сторін життя радянського суспільства. Зміни, що відбувалися, призвели до того, що за-думи ініціаторів стали перетворюватися на свою про-тилежність. До того ж межі „відлиги” були занадто вузькими, аби довести реформи до логічного кінця й докорінним чином оздоровити суспільство.

Проте в 1964 р. період „мирного” співіснування системи з інакомисленням закінчився. В жовтні цього року М.Хрущов, який остаточно заплутався у своїх планах, проектах і стосунках з партійно-дер-жавною бюрократією, в результаті справжньої змо-ви був усунутий з посади першого секретаря ЦК КПРС. До влади прийшла консервативна частина партійної верхівки на чолі з Л.Брежнєвим і М.Су-словим. Подальший хід подій в Україні, як завжди, був визначений поза її межами. На зміну „відлизі” приходила реакція.

Тепер можна дати коротку оцінку результатам “відлиги”. Треба підкреслити, що цілі, які переслідували реформи Хрущова, мали позитивну спрямованість для для радянської системи. Проте, “відлига” торкнулася тільки окремих сторін життя суспільства. Зміни, які відбувалися, сприяли певному прогресивному розвиткові України. Але непослідовність, суперечливість цих змін зрештою призвели до того, що задуми ініціаторів стали перетворюватись у свою протилежність. Неможна реформувати економіку, якщо ти у вирішальний момент озираєшся, і починаєш сумніватися у своїх діях. Навряд чи радянські керівники постсталінської епохи були готові радикально змінити ситуацію. Їх спроби штучно покращити становище лише призвели до того, що в широких колах все більш поширились віяння свободи та почуття власної самостійності.

До того ж межі “відлиги” були занадто вузькими, щоб довести реформи до логічного кінця й докорінним чином оздоровити суспільство, яке після відставки Хрущова знову опинилося під тоталітарним контролем Системи.

Існують різні версії про організаторів зсуву Н. С. Хрущова, але при усіх варіантах відзначається діяльна участь в усуненні Брежнєв свого колишнього заступника. Однак ніхто не припускав, що Брежнєв надовго залишиться у влади. Він розглядався як проміжна фігура і не сприймався як лідер спочатку. Утім, відразу як лідерів не сприймали ні Сталіна, ні Хрущова. Але ні тому, ні іншому не довелося так легко домогтися влади. Сталіну знадобилося знищити навряд чи не всіх членів ленінського Політбюро, Хрущов витримав натиск впливових суперників, у тому числі таких, як Молотів, що стояли у фундаменту держави чи ледве не з ленінських часів. До речі, саме Хрущов створив прецедент збереження життя поваленим суперникам.

Брежнєву не довелося вести скільки-небудь тривалої складної боротьби. Хоча, звичайно, зміна лідера спричинила за собою зміни й в інших ешелонах влади. Насамперед, пересувалося від центральних посад більш молоде покоління керівників, що висунулися останнім часом, такі, як Шелепін, Полянський, Семичастний, Воронов і інші. Поступово зникли з політичного небокраю ще недавно впливові Шелест, Єгоричев, потім ті, хто безпосередньо підтримував висування Брежнєва на роль лідера, наприклад, Підгірський. Ведучі ж посади поступово займали або ті, хто багаторічною спільною роботою довів свою вірність, до приклада Кириленко, Черненко, Кунаєв, або ті, хто з ряду причин міцно був зв'язаний з Л. І. Брежнєв - Суслов. Були, звичайно, у керівництві і люди, далекі від політичних ігор, яких відрізняла висока компетентність, чесність і порядність, такі, як Косигин, Андропов, Машеров і ін.

Однак самим трагичним було те, що Л. І. Брежнєв виявився зовсім непідготовленим до того, щоб займати ведучі позиції. Його висуванню сприяло об'єднання досконале різних сил. На це вплинуло і невдоволення зневажливим відношенням Хрущова до своїх колег, і небажання враховувати їхня думка в прийнятті рішень, і побоювання з приводу авантюрних дій, різких поворотів його політики, і, головне, невдоволення консервативної частини апарата керування постійною нестабільністю, тряскою, змінами, реформами, що неможливо було передбачати.

Ці суперечливі сили ставили перед собою різні задачі: одні припускали повернення до сталінських методів, інші висували програму, що більш послідовно, чим при Хрущові, спиралася на рішення антисталінського XX з'їзду. Але Брежнєв не прийняв ні тієї, ні іншої крайності.

Вірний традиціям і консервативний по своєму складі, він більше всього побоювався різких рухів, крутих поворотів, великих змін. Він насамперед подбав про те, щоб звести нанівець радикальні починання Хрущова, відновити те, що довело свою стабільність ще в сталінські часи. У першу чергу були ліквідовані совнархози і розподіл партійних органів на промислові і сільськогосподарські, що створювало масу незручностей апарату керування. У