В листопаді 1973 року про радянські партії (східнонімецька, болгарська, угорська), висунули ідею провести другу конференцію, яка відбулася у Берліні аж у 1976 року з 29 по 30 червня. Де було висвітлено одну основну проблему: чи буде визнано, як того бажав Брежнєв, спільну лінію і провідну роль КПРС? У такому разі численні партії, дедалі незалежні у виборі шляхів побудови соціалізму в своїх країнах, відмовилися брати участь у дебатах.

А в протилежному – КПРС мусила б поступитись таким дорогим їй принципом і в підсумковій декларації задовольнитися висловленим засудженням капіталізму та імперіалізму, що не мало б особливої цінності.

Рівновага страху, пов’язана з обопільним залякуванням гігантськими ядерними і термоядерними силами, передбачає однаковий технічний рівень цих сил. Тобто СРСР і США мусять безупинно вдосконалювати і нарощувати свої озброєння. Але такий курс коштує дедалі дороще. Чи можливо як не покласти йому край, – що потребує взаємної довіри і відсутності небезпеки з боку третьої сторони, скажімо, Китаю – то хоча б обмежити темпи цього курсу?

Дві перші угоди – одна від серпня 1963 року, коли забороняла учасникам проводити атмосферні ядерні випробування, інша від липня 1968 року про розповсюдження атомної зброї – являла собою не перший крок до розброєння, а рідше прагнення ядерних держав закрити іншим доступ до їхнього клубу.

Але суттєвий, тобто для двох наддержав, рішучий крок, хоча й невеликий, зроблено в червні 1968 року. 12 червня, відразу після того, як Асамблея ООН ухвалили резолюцію, що закликала членів ООН приєднатися до договору про нерозповсюдження, президент Джонсон запропонував СРСР переговори з припинення будівництва антиракетної мережі. 27 червня Громико, радянський міністр закордонних справ, запропонував переговори з США “про обмеження ракетних систем, як наступальних, так і оборонних”.

Організація переговорів дуже розтягнулася. Переговори розпочалися 17 листопада 1969 року в Гельсінкі у доброзичливій атмосфері. Американська назва їх – “Стратедтік Артз Лінітейшн Токс”(САЛТ). Не без труднощів переговори САЛТ –1 увінчалися успіхом.

Переговори з 1977 року просувалися нелегко. Вдалося лише поновити САЛТ-1 і дійти згоди щодо відмови від підземних ядерних випробувань навіть для невійськових потреб. Брежнєв запропонував 2 листопада 1977 року “одночасне припинення випуску ядерної зброї всіма державами”, але це вивело його б вперед, з огляду на радянську перевагу в звичайних озброєннях. До того ж , СРСР ніколи не погоджувався на контроль на своїй території.

Так нарощення озброєнь зберегло свій попередній темп, а військові витрати двох наддержав досягли казкових величин.

Тема Афганістану набула актуальності в грудні 1979 року. Радянський Союз завжди виявляв жваву зацікавленість цією стратегічно для нього важливою країною, особливо після 1945 року.

В афганській компартії було дві фракції – “Халк” і “Паргам”. Проводирем фракції “Халк” (“народ”) був Таракі, син заможного селянина . Бабрак Каршань, кабульський аристократ , зв’язаний з королівською родиною, заснував газету “Паргат” (“Прапор”). Третій партійний керівник, Ашін, також був службовцем, і належав до фракції “Халк”. 27 квітня 1978 року Ашін очолив державний переворот, здійснивши його за кілька годин. 30 квітня звільнений від засудження Таракі, який став президентом республіки, Бабрак Каршим – віце-президентом, Ашін – його помічником. Відтоді Афганський режим був тісно пов’язаний з СРСР.

Основна маса не прийняла цього режиму. Повсюди виникли повстання – Уряд організував жахливу різанину. “Халк” усунув “Парчашу”. Каршама вирядили послом до Чехословаччини. Згодом Таракі, повертаючись із конференції “позаблокових” країн потрапив до пастки, влаштованої йому Ашіном. Його вбили (вересень 1979). Зворушення зростали, і радянські військові частини вступили до Афганістану. Наприкінці грудня військове втручання радянців перетворилося на справжню інтервенцію. Керівництво СРСР вирішило підтримати Каршама. Ашіна, своєю чергою, вбили.

Однак, Афганістан повстав проти нового президента Бабрака Каршама та радянського вторгнення. 14 січня 1980 року Генеральна Асамблея ООН 104 голосами проти 18 , засудила цю агресію.

Двома головними постачальниками зброї захисниками країни стали США і Китай. А Пакистан став водночас транзитним центром. Відтак, роль Пакистану в світовій політиці зросла.

Головною проблемою залишається зрозуміти мету радянського вторгнення. Зміцнити комуністичний режим непопулярний через свою атеїстичну ідеологію в середовищі, де мусульманство має глибоке коріння? Здобути можливість спорудити бази ближче до Перської затоки? Підготувати територію для можливого вторгнення чи проникнення до Іраку? Така позиція за часів Брежнєва не була б зовсім неочікуваною.

Ми не збираємося підбивати складні підсумки підривної війни, яку вели сили опору, або маджахеди. Відомо, що ця війна коштувала Радянській армії щонайменше 13000 убитих.

Отже, можна зробити висновок, що Радянський Союз з другої половини 60-х років по першу половину 80-х років на мою думку зазнав три проблеми глобального масштабу: Перша – це захоплення влади. Друга – це “гонка озброєння”, і третя – це війна в Афганістані, яка привела до згубних наслідків, як із однієї сторони так і з іншої.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Дюрозель Ж.-Б. Історія дипломатії від 1919 до наших днів. К.: “Основи”, 1995р. – с. 677-712.

2. Островський В.П. Історія СРСР. – К: 1991р.

Історія України, Коваль М.В., К 1992, стор. 385-394.

Історія України: курс лекцій, К 1992, стор. 380-403.

Субтельний О., Історія України, К 1991, стор. 441-462.

Курносов Ю.О., Соціально-економічне та політичне життя України., Український історичний журнал., 1990р. №6, стор.101-108.

Савельєв В.Л., 50-ті, 80-ті роки: Час пошуків і втрачених можливостей.

Про минуле заради майбутнього, К 1989, стор. 164-178.