Українці в Криму (XV-ПОЧАТОК XX cт.)

Безконтрольне господарювання залишків російської партійно-мафiйозної структури в Криму, шовіністичне переслідування неросiйського населення, кампанiя наклепів, з метою довести, що українцi, в основному, з’явилися в Криму лише пiсля 1954 р., нечуванi утиски українського населення Криму, позбавленого в нiбито Українській державі права на освіту рідною мовою, - примусили мене заглибитися в дослiдження проблеми iсторiї українського населення Криму.

Свідомо починаю оповідь з 15 ст. Історія слов'янського населення Криму 9-13ст. (проблеми Тмутороканського князівства хоча б ) віддавна стала об'єктом дослідження російської офіційної науки ще з часів загарбання Криму Російською імперією для того, щоб довести нібито історичні права Росїї на Таврійський півострів. Багато таких “досліджень” здійснювалося з метою підтасовування фактів історїї Криму.
Роль, яку відігравав Таврійський пiвострів, починаючи від античних часів, - тобто роль своєрідного ключа, економічного, а також політичного, по відношенню до безкраїх і незвичайно багатих просторів Східної Європи - стала основною причиною того, що пiвострів ще на межі першого тисячоліття після Різдва Христового перестав бути моноетнiчною територією. Пізніше нові завоювання (а на пiвострові влада мінялася часто, зрештою, переважно спiвіснували державнi утворення різних етносів) усували попереднi панiвнi нацїї, перетворюючи їх у залежнi. Так виник- ла помітна етнiчна мозаїчнiсть Криму, особливо в горах та у його торговельних центрах - факторіях. Треба, однак, сказати, що “стонаціонального” Криму, про який залюбки досі трубить прихована компартійна та посткомпартійна пропаганда, ніколи не було в природі. Для економічно активних зон, зон пожвавленого торговельного обмiну в цiлому світі завжди був характерний полiетнiзм, як в античнi, так i в середньовічні та нові часи - і Крим нiколи не був якоюсь винятковою особливістю, як намагаються доводити щедро оплачуванi агітатори та, треба шкодувати, люди, які вважають себе iсториками. Серед мешканців таврійських торговельних центрів східнослов’янське населення - предки сучасних українцiв - простежуються, згідно з iсторичними джерелами,з часiв iснування Київської держави (тут я абстрагуюся від Озівської Русі, етнiчний склад якої вимагає вдумливого дослiдження).

Монголо-татарське завоювання пiвострова застало українське (руське - за тогочасною етнiчною термінологією) населення в багатьох містах. Це населення эгадується в тогочасних джерелах - арабських , зокрема; для дещо пiзнiших часiв - часiв генуезької колонiзацїї - також у джерелах латинською та галiйською мовами. Кілька прикладів. У італійсько-татарському розмовнику 1330 р. т.зв. Кодексi куманiкусi, що виник, найімовірніше, в середовищі генуезької Кафи (сучасної Феодосїї), помітно впливи української мови: слово “козак” (саме там воно записане вперше в західноєвропейському письмовому джерелi взагалi) подається не в тюркському, а в українському звуковому оформленні. Згідно з Ібн-ал-Асіром, руські купці та багачi, що мешкали в Херсонесі, втекли після битви під Калкою 1224 р.до Малої Азїї. Ібн абд-ез-Захвер, пишучи про 60-і рр. XIII ст., говорить про місто Крим (Солхат, сучасний Старий Крим), заселене кипчаками, русами і аланами. У статуті Кафи 1316 р. згадується руська церква за мурами міста, при цьому підкреслюється, що вона була там зі стародавніх часів. Іспанський автор Перо Тафур пише в ХIV ст. про те,що в Кафі мешкають такі християнські нації, як руси ( їх він ставить на перше місце), мінгрели, абазги, черкеси,болгари та вірмени. На морських картах Чорного моря на мисі Тарханкут змальований маяк який звали “Руським” (карта 1553р., але відомості явно попереднього століття). У 1475 р.,коли турки здобули Кафу, серед пограбованих і частково проданих у рабство мешканцiв джерело - т. зв. тосканський анонiм - згадує волохів, поляків, русiв, грузинiв і черкесів. Подібних згадок у письмових джерелах ХIII, ХIV i ХV ст. є біля двадцяти. При загальній бідності описових та інших джерел про Крим тих часів, вони свідчать, що майже в кожному більшому міському центрі Криму мешкали українцi, мали свої церкви i, згідно з середньовічною регламентацiєю, що існувала в містах Заходу і Сходу, мали свої окремі дільниці - квартали. З генуезьких часів Криму збереглася в італiйських архівах досить багата документацiя - значною мiрою це протоколи запису торговельних операцій, серед яких нерідко трапляються iмена, які можна вважати прізвищами українських купцiв Криму. Цi протоколи, які поступово публiкують італiйські вченi, починаючи з 60-х рр. заслуговують на велику увагу українознавцiв. При цiй нагоді хочу підкреслити сумне явище: якщо в Італії досі збереглися в архівах досить значнi шари документів з часiв генуезьких володінь у Криму, то документацiя наступного - татарського періоду в iсторiї Криму просто зловмисно знищувалася росiйськими військами та російською владою, починаючи з середини ХVIII ст., коли було, в основному, спалено бахчисарайський ханський архів, аж до 40-50-х рр. нашого століття, коли загинули рештки документів, відомості про які маємо з кінця ХІХ ст. - 30-х рр. вже нашого столiття.

Видумувати фальшиві псевдоісторичні побудови без джерел набагато простіше, аніж об’єктивно використувати правдиву джерельну базу . Для контрасту можна ще сказати, що в такій нібито відсталiй азійській країнi, як Туреччина, збереглися колосальнi архівнi матеріали про турецьку пiвденну частину Криму, серед яких можна буде зробити ще не одне відкриття про українцiв пiзньосередньовічного пiвденного узбережжя.

Татарські напади на міста Криму догенуезької та генуезької епох (отже, з другої половини ХІІІ ст. до 1475 р.) завдавали великих втрат також українським міським колонiям. Однак навіть турецьке панування, що, як я вже згадував, почалося погромами міського населення, в принципi протягом майже двох сторіч не порушило прав українських кварталів міст. У Кафі, наприклад, невеликі дільниці