ст. навіть враховуючи його обмеженi можливості репродукції в кримських умовах, то, виходячи з етносоціологічної точки зору, майже не пiдлягає сумнiву, що через деякий час українцi, колишнi невільники, разом з тумами-метисами повиннi б утворити якусь окрему етнiчну спільноту зі збереженими українськими фiзичними та духовними прикметами, з бажанням встановити такі чи іншi контакти зі своєю батьківщиною - Україною. Полiтичнi обставини були дуже мінливі й були періоди, як раніше за гетьмана Богдана Хмельницького, а пiзніше за гетьмана Петра Дорошенка, коли стосунки України з Кримом були менш-бiльш нормальними і коли до сформування такої спільноти з вимушених емігрантів та їхнiх потомків могло дійти.
Однак короткозора, якщо не просто по-жорстокому тупа і обмежена полiтика, в першу чергу, Запорозької Січi та деяких керівників (хоча б Івана Сірка, довголітнього кошового, постійного здобичника, що органiзовував грабiжницькі рейди на Крим, у Буджак - і за це, без достатніх підстав, як сьогодні виявляється, був проголошений некритичною українською історіографією козацьким лицарем, яким він нiколи не був), кинула кримських українців, оголошених зрадниками, в обійми ісламізації та тюркізації.
Літопис Самійла Величка від 1675 р. розповідає такий епізод. Іван Сірко під час одного зі своїх наїздів на Крим вивів з тієї невеликої частини, яку він грабував, сім тисяч невільників та колишніх невільників-українців для повернення в Україну. По дорозі на Запоріжжя Сірко влаштував підступну “перевірку” виведених людей - три тисячi з них (серед них також туми) зголосилися, що вони повернуться в Крим, бо там “мають уже свої осідлиська і господарства і для того там лучше себі желають жити, нежелі в Русі, нiчого своего неімущи”. У відповідь на таку відверту заяву Сірко звелів спершу їх відпустити, а потім усіх вирізати(С. Величко.”Летопись событий в Юго- западной России в ХVII-м веке”. Т.2-К, 1851.- С.376-377). Можна собі уявити, який відгомін мав такий “патріотичний вчинок” козацького лицаря в українському середовищі Криму. Опинившись між молотом і ковадлом, українцi Криму - ті, яким вдалося стати вільними і здобувати “свої осідлиська і господарства”, поповнили ряди ісламізованих і тюркізованих, поступово розчинившись у панiвних - турецькій та кримсько-татарській - націях.
Грубо, але відверто кажучи - шанс українізації, хоча б часткової, Криму було ліквідовано одним махом зусиллями самих українців.
У ХVІІІ ст.кількість раццій на Україну значно зменшилася - помітно зменшилася питома вага українських невільників чи колишніх невільників. Шляхи повернення в Україну відкривалися рідко; становище ж рабів, навіть звільнених, далi було дуже важким.Слова сучасника (Б.Хмєлевського) з другої половини XVIII ст.: “старі ходять від хати до хати старцюючи, часто вмираючи по вулицях від голоду. Невільникам часто кажуть женитися і в цей спосіб шлях до волі їх загороджено і дітей їх продають або бісурманять". (B. Chmielewski. “Nove Ateny albo Akademia wszelakiey scyencyi petna...” - Ч.4. Львів, 1765. - С.427).
У зв’язку зі зменшенням кількості рабів та з великим попитом на робочу силу в Криму, вже з середини XVIII ст. там з'являються вільнонаймані українські селяни, як на сезонних роботах, так і на постійних. Часто це були вихідці з Ханської України, тобто Єдисану (території між долішнім Дніпром, Бугом та Дністром), в якому від середини XVIII ст. чимраз густіше виникали українські села, спершу з утікачів з Правобережжя, де панувало жорстоке польське кріпацьке гноблення. Постійно до Криму заглядають, уже цілком мирно, січовики з Січей, розташованих на татарській і турецькій територіях - з Олешківської Січі, з Слободзеї. До Криму потрапляють також політичні емігранти з мазепинців та прихильників гетьмана Пилипа Орлика, який орієнтувався, без великих, зрештою досягнень, на турецьких султанів. Зростала кількість українських купців-чумаків, що сезонно навідувалися в Крим зі своїми валками.
З остаточним захопленням Криму Російською імперією (після ліквідації Кримського ханства у 1783 р.) до Криму напливає чимраз більше українського селянства. Це або кріпаки, яких російські землевласники спроваджують у Крим, де поміщики отримували чи купували великі земельні наділи або втікачі від кріпацтва, яким напівлегальним шляхом вдавалося прорватись на Крим і там пустити коріння на землях, залишених кримськими татарами. Крим пережив дві велетенські еміграції до Добруджі та до Туреччини. Першу - в кінці XVIII ст., другу - після Кримської війни (міграція 1860-1861 р.р.), коли різко посилилося переслідування татар, звинувачених російською адміністрацією у зраді на користь Туреччини. Ще на початку ХІХ ст.(у 1802 р.) козаки-українці та поміщицькі селяни - правда, в невеликій, але вже статистично вловимій кількості - були в Акмечеті(тепер Сімферополь), Карасубазарі(Білогірськ), Бахчисараї, Гезлеве(Євпаторії), Кафі(Феодосії), Керчі, Мангупі; їх поселяли також окремими слободами(Підгородна, Ізюмська, наприклад). Кількість селян - та й українських поміщиків(зокрема з Полтавщини) - різко збільшилася напередодні та після закінчення Кримської війни. У 1856 р. в Крим масово втікають кріпаки-селяни Верхньодніпровського, Катеринославського повітів, потім також інших повітів Катеринославської, Херсонської, Харківської, Полтавської, Чернігівської, Курської губерній. На дорогах ставили військові застави, що вели справжні бої (було чимало вбитих) із селянами, які рушали в Крим цілими селами, повними сім’ями, з усім пожитком. Ця міграція відбувалася внаслідок поширення чуток, що в Криму, в зруйнованих містах, прописуватимуть також утікачiв з України. І хоча основну масу селян-кріпаків завернули додому, частинi вдалося прорватися в Крим, де вони, зрештою, могли розраховувати на допомогу земляків, які закріпилися в Криму ранiше. Вже у 1855 р. більшість міського населення в Сімферополі були українці (це я цитую тогочасних російських авторів Корабльова і Сірякова, які у 1855 р.