По-друге,у ХVII ст. в Криму склалася така етнодемографiчна ситуацiя, що українців на півострові було в 3-4 рази більше, ніж кримських татар i турків. Невміння тогочасної української сторони будувати відносини з Кримом на реалістичних підставах, а також байдужість до долі українців-невільників стали основною причиною того, що в Криму ще тоді не сформувалася багаточисельна за своїм складом українська спільнота. Цей висновок має цілком актуальне політологічне значення дпя нашого часу. Непродумане ставлення до російськомовних прошарків україського населення може не лише закрити шлях до їхнього повернення в лоно укра- їнської нації, але й перетворити цю етнолінгвістичну групу в байдужу або й ворожу до українства. “Caveant cjnsules ne quid respublica detrimenti capiat” - говорив Ціцерон. Тому хай справді “пильнують консули, щоб республiка не зазнала якоїсь шкоди”.

По-третє, національнi переслідування з боку російської адміністрації та шовіністичних кіл російського суспільства в Криму стали причиною денаціоналізації основної маси українського населення Криму. Однак, незважаючи на це національне гноблення, сприятливі обставини революційних років 1917-1918 довели до спалаху національної свідомості, активного і досить міцного суспільно-політичного, вій- ськового і культурного руху серед українців Криму, для придушення якого було застосовано засоби червоного і білого терору.

І, нарешті, останнiй висновок: історія українцiв Криму, як важлива і незвичайно актуальна дослiдницька проблема, вимагає поглибленого вивчення в наш час. Такі дослiдження можуть допомогти зламати не лише панівні зафальшовані стереотипи, але й зруйнувати перешкоди, які стоять сьогодні на шляху українського національного відродження Криму, на шляху, в кінці якого вже справді шануватимуться як права людини, так i права народів та націй. Також української нації в Криму.