національної політики. Авторитет комуністичної партії та її лідерів для них був понад усе. Скрипник добре розумів несправедливість звинувачень у націоналізмі та бачив, що насправді призвело до голоду. За спогадами сучасника на питання, чому він не бореться за правду, Скрипник рішуче заявив: «Не можна! В цьому вся суть. Це нанесе великої шкоди партії. Не всю правду можна сказати зараз партії та народу. Це може призвести до розколу, до катастрофи. Це озброїть ворогів і багатьох відштовхне від нас». Єдність партії та утримання нею влади, класова позиція виявились для Скрипника важливішими за законність та справедливість, за любов до України. Але водночас він і не став активним учасником кампанії боротьби проти «українського націоналізму», не зрадив людей, з якими тривалий час плідно співпрацював, не погодився вже навесні 1933 р. на посаду генерального прокурора СРСР, проти введення якої він категорично виступав.
Отримавши вказівки з Москви, П.Постишев з червня 1933 всіляко намагався схилити Скрипника до принципового визнання допущених помилок. Однак досягти цієї мети повною мірою не вдалося. Хоча Скрипник й визнавав, що у його роботі було чимало недоліків, проте принципів своїх не зрадив. Чотири рази у резолюціях політбюро ЦК КП(б)У звучала пропозиція колишньому наркому освіти написати покаянного листа. Та всі документи, які він подавав на розгляд керівництва КП(б)У, не задовольняли П.Постишева. Потрібного «зізнання» сталінському посланцю отримати не вдавалося.
3 липня 1933 р., отримавши третього такого листа Скрипника та ще не опрацювавши його, члени політбюро ЦК КП(б)У прийняли рішення про проведення 7 липня 1933 р. широкого збору харківського активу. На цьому зібранні мав виступити М.Попов з доповіддю на тему: «Про націоналістичні ухили в лавах української організації та про завдання боротьби з ними». Очікувався також виступ Скрипника з покаянням, лист-статтю якого збиралися опублікувати саме до цих зборів. Оскільки наступного дня виявилося, що нове «зізнання» не задовольняє Постишева, то 5 липня політбюро прийняло рішення останній раз запропонувати Скрипнику усе-таки написати листа. При цьому зазначили, що в основі такого послання «мають бути положення, висунуті тов. Постишевим». Водночас було наголошено, що зібрання харківського активу відбудеться у будь-якому разі.
Однак не так сталося, як гадалося. Після того, як на засіданні політбюро вранці 7 липня 1933 р. його члени в черговий раз накинулися на Скрипника, вимагаючи покаяння, він зрозумів, що вже нічого змінити не можна. Після цього засідання Скрипник покінчив життя самогубством. Помираючи на руках у Косіора, він просив вибачення тільки за цю – справжню — свою помилку.
Остаточний вибір між Україною та більшовизмом Микола Скрипник зробити так і не зміг. Credo життя цієї людини знайшло вираз в таких її словах: «...Щоб український селянин пішов за донбасівським пролетарем... треба, щоб донбасівський пролетар став на бік українського селянина в національному змісті. Українська культура є одна з передумов перемоги соціалізму на Україні».
Народився Микола Олексійович Скрипник 13 січня 1872 р. в с. Ясинуватому, колишня Катеринославська губ. Виріс на залізничий лінії; спочатку вчився в 2-класовій сільській школі з 5-ма відділами в Харківський губернії, а далі в Ізюмській реальній школі, звідки його виключили за виявлену пропаганду серед селян.
Микола Олексійович був людиною надзвичайної особистої мужності, про що, зокрема свідчать понад п’ятнадцять арештів, сім засуджень на заслання загальним строком 34 роки, один вирок до розстрілу, шість втеч з-під арешту, з царських в’язниць та заслань.
М.О. Скрипник – активний учасник жовтневого перевороту. Він був членом Військово-революційного комітету при Петроградській Раді.
Після Жовтневої революції був у комісії щодо організації “Высшего Совета Народного Хозяйства” і в комісії вироблення першого походження про нього. I Всеукраїнський з’їзд Рад викликав Скрипника на Україну і обрав народним секретарем праці, а далі торгівлі й промисловості. Він провів I Всеукраїнську конференцію селянських делегатів в січні 1918 р. в Харкові. Після того, як Київ узяли німецькі війська, конференція представників Рад у Полтаві обрала його на голову робітничо-селянського уряду України та народним секретарем чужоземних справ, це затвердив і II Всеукраїнський з’їзд Рад у Катеринославі в березні 1918 р. На останньому засіданні ЦВК України в Таганрозі в квітні 1918 р. його обрали до повстанського народного секретаріату, а на партійній нараді там же обрано членом і секретарем Організаційного Бюро щодо скликання I з’їзду КПУ, що обрав Миколу кандидатом ЦК КП(б)У, а з грудня 1918р. він ввійшов до ЦК. Того ж таки 1918. ЦК направило його для роботи до ВЧК, де він був членом колегії та завідувачем відділу боротьби з контрреволюцією. В січні знову ввійшов до складу робітничо-селянського уряду УССР народним комісаром державного контролю. Був делегатом від КПУ на I конгресі Комінтерну. Далі був особоуповноваженим «Совета обороны» в справі боротьби з повстанською задніпровською дивізією отамана Зеленського. Після виходу з Києва спочатку був начальником політвідділу Гомельського укріпрайону, а далі в порядку мобілізації його призначили на Начальника «Особого отдела» південно-східного фронту. На Україну повернувся в квітні1920 р., і тут його обрали народним секретарем Роб.-сел. Інспекції”.
Йому і пізніше довірялися найвідповідніші посади: наркома внутрішніх справ, юстиції, освіти, генерального прокурора, а в останній рік – голови Держплану і заступника голови Раднаркому УССР. Він неоноразово обирався до ЦК ВКП(б), ВУЦВК, ЦВК СРСР, виконкому Комінтерну. У 1925-1933 рр. Був членом політбюро ЦК КП(б)У.
Значним був внесок М.О.Скрипника у вирішення питань національно-державного і культурного будівництва. Тут яскраво виявилися його принциповість