Ставлення до українізації з боку рядових працівників держустанов округу було позитивним, багато з них охоче вчилися на курсах та в гуртках української мови, хоча навчання тривало лише три-чотири місяці, що не давало змоги вивчити мову на належному рівні. Показово, що, окрім навчання мові, українізацію в окрузі проводили й на основі вивчення кращих творів українських письменників. Так, у списку обов’язкової для вивчення літератури значились: "Кобзар" Шевченка, "Сатири" Франка, "Коротка історія України" Яворського і його ж "Революція на Україні".

Держслужбовців, які не зуміли опанувати мову, звільняли з роботи, але лише у виняткових випадках. Ці звільнення були "дитячим лепетом" стосовно того, що розпочалося вже у 1929 р. Саме цього року більшовики поклали край українізації, яка офіційно нібито й продовжувалася, розпочавши кампанію проти "української націоналістичної контрреволюції". Почалися тотальні чистки державних структур, які були мотивовані буцімто боротьбою проти бюрократизму та порушень трудової дисципліни.

Як свідчать, наприклад, картки з обліку кількості робітників та службовців, яких прийнято і звільнено з роботи у Спілці "Радторгслужбовець" м. Зінов'євська, щоквартально з цієї установи звільняли половину працівників. Наступ поширився також на Комісаріат народної освіти: понад 4000 українських вчителів, 210 викладачів педінститутів, апарат на обласному та 90 відсотків апарату на районному рівнях було звільнено.

Навесні 1933 р. до Харкова прибув Постишев, уповноважений Москвою радикально змінити політику українізації. Голову Наркому освіти Миколу Олексійовича Скрипника було звинувачено в передачі політики українізації до рук "петлюрівців", "махновців" та інших націоналістичних елементів. 7 липня 1933 р. Скрипник покінчив життя самогубством.

Офіційну ж кампанію проти українізації відкрив пленум ЦК КПУ в листопаді 1933 р., на якому було дано нове тлумачення національного питання. Основною небезпекою було проголошено "місцевий націоналізм". Нова національна політика, проголошена у 1933 р., завдала удару як шкільній системі, так і вищій освіті. В 1933-1934 рр. було проведено чергову чистку в державних структурах, під час якої українську школу було знищено і насаджено російську освітню модель, розгромлено історичні школи Грушевського, Яворського, як і багато інших шкіл у мовознавстві, літературі, економіці, тисячі українських вчителів, науковців, істориків, священиків було фізично знищено.

Отже, українську еліту, яка могла стати осереддям національного незадоволення, було ліквідовано. Школу та пресу, які могли змінити національну свідомість, було піддано русифікації.

Так влада брутально знищила все те, до чого віками прагнула українська нація, Надія та сподівання українців закінчились масштабною трагедією. І відроджувати це сплюндроване радянським режимом надбання належить саме нам.

5.1. Становлення Української державності в період здобуття незалежності.

Для визначення ступеня ідеологічної єдності українського суспільства напередодні здобуття Українською РСР незалежності надзвичайний інтерес становлять підсумки проведеного 17 березня 1991 р. всесоюзного референдума із запитанням: “Чи вважаєте Ви необхідним збереження Союзу Радянських Соціалістичних Республік як оновленої федерації рівноправних суверенних республік, в якій повною мірою будуть гарантовані права і свободи людини будь-якої національності?” Із 37,7 млн. громадян України, внесених у списки для голосування, позитивно відповіли на запитання референдума 22,1 млн. чол., або 58,9% внесених у списки і 70,16 % тих, що взяли участь у голосуванні, причому більшість учасників голосування у Києві, Івано-Франківській, Львівській і Тернопільській областях висловилася проти збереження СРСР.

Новий етап формування української політичної нації почався на рубежі 90-х рр. XX ст. 16 липня 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла Акт про державний суверенітет, а 24 серпня 1991 р. — Акт проголошення незалежності України. 1 грудня 1991 р. відбувся Всеукраїнський референдум, на якому народ підтвердив цей історичний вибір (за схвалення Акта проголошення незалежності висловилися 92 % учасників голосування). Того ж дня було обрано й першого Президента держави.

За короткий термін Україна створила нову систему державного управління, власні Збройні Сили, органи безпеки і правопорядку. Зріс рівень політичних свобод громадян, було знято всі обмеження в духовному розвиткові українського та інших етносів. Україна встановила дипломатичні відносини з десятками держав світу, уклала з багатьма з них двосторонні договори. Розпочалася напружена робота зі створення ефективної економічної системи, розвинених інститутів демократії, підвищення авторитету держави на міжнародній арені. 28 червня 1996 р. Верховна Рада прийняла нову Конституцію України. У вересні 1996 р. було здійснено неконфіскаційну грошову реформу і введено повноцінну українську валюту — гривню.

За відносно короткий строк молодій державі вдалося створити певну систему регулювання етнонаціональних процесів. Іншими словами, було зроблено перші кроки забезпечення єдності і цілісності країни в нових історичних умовах, узгодження загальнодержавних і регіональних інтересів, інтересів Українського народу в цілому і всіх етносів, що його складають, розвитку їх етнічної, культурної, мовної і релігійної самобутності.

Демократичні політико-правові засади розбудови української політичної нації дістали адекватне тлумачення в Конституції України. Смисл визначення Українського народу з великої літери включає в себе як поліетнічну специфіку населення України, так і його громадянську, політичну сутність — рівність громадян усіх національностей перед законом. Більше того, в частині третій преамбули Конституції право на самовизначення, проголошення незалежності України закріплено не тільки за “українською нацією”, а й за “усім Українським народом”, чим підтверджено об’єктивну реальність: Україна є батьківщиною, рідним домом для громадян усіх національностей.

Крім того, у статті 11 Основного Закону визнається, що крім титульної