нації — українців є й інші корінні народи і національні меншини. На підготовчому етапі розробки Конституції термін “національні меншини та корінні народи” було замінено на “корінні народи та національні меншини” для того, щоб слово “корінні” одночасно відносилося як до слова “народи”, так і до словосполучення “національні меншини”. Цим, на нашу думку, держава зняла проблему самоідентифікації автохтонних національних меншин України — росіян, євреїв, греків, поляків, румун, угорців та ін., спрямовуючи їх “пасіонарну енергію” (Л.Гумільов) у напрямі інтеграції в українське політичне суспільство та запобігаючи розвиткові сепаратистських настроїв. Таким чином, можна твердити, що національні меншини, поряд з українцями, на території своїх “етноплацент” та “етноойкумен” перебувають “у себе вдома”, у своєму “етнокультурному ареалі” і є автохтонним (корінним) населенням.
В цілому Конституція та закони України дозволяють забезпечити всі основні права та свободи корінних народів та національних меншин. Право на існування, використання здобутків культур та використання рідної мови (у тому числі в одержанні освіти) гарантовано статтями 10, 11, 22, 53 і 119 Конституції, законами “Про мови”, “Про національні меншини”. Право на представництво частково гарантовано статтею 14 Закону “Про національні меншини” та статтею 22 Конституції щодо недопущення звуження форм та обсягу існуючих прав і свобод. Триває робота над проектом концепції національно-культурної автономії (хоч і тепер стаття 2 Декларації прав національностей України дозволяє існування національно-адміністративних одиниць).
З метою розв’язання етнонаціональних проблем у 1994 р. було утворено Міністерство України у справах національностей, міграції та культів (у 1996 р. міністерство перетворено на Державний комітет у справах національностей та міграції, в 2000 р. — на Державний департамент у справах національностей та міграції, а потім — знову на держкомітет). У 2000 р. утворено Раду представників громадських організацій національних меншин при Президентові України.
Проте ще далеко не всі етнонаціональні проблеми вирішено на належному рівні. Надто довго готуються законопроекти “Про концепцію державної етнополітики України”, “Про внесення змін до Закону України “Про національні меншини в Україні”, “Про розвиток та застосування мов в Україні”. Потрібно чіткіше сформулювати такі поняття, як “корінний народ”, “національна меншина”. На інформаційному забезпеченні запитів корінних народів та національних меншин негативно позначається відсутність в Інтернеті сайту Держкомітету у справах національностей та міграції, небажання більшості засобів масової інформації висвітлювати етнонаціональні, міграційні, міжконфесійні проблеми, життя української діаспори.
Поліетнічність України проявляється в тому, що, за даними всеукраїнського перепису населення 2001 р., на її території проживають представники понад 130 національностей і народностей. Серед них переважна більшість — українці, чисельність яких становила 37 млн. 541,7 тис., або 77,8 % від загальної кількості населення. За роки, що минули від перепису населення 1989 р., кількість українців зросла на 0,3 %, а їх питома вага серед жителів України — на 5,1 %.
Друге місце за чисельністю посідають росіяни. Їх кількість, порівняно з переписом 1989 р., зменшилася на 26,6 % і налічувала на дату перепису 8 млн. 334,1 тис. Питома вага росіян у загальній чисельності населення зменшилась на 4,8% і становить 17,3%.
В Україні розселення етносів має виразну регіональну визначеність. Найбільше росіян, наприклад, проживає у східних областях — Донецькій (38,2%), Луганській (39%), Харківській (25,6%), а також на півдні України (у Запорізькій області — 24,7%, Одеській — 20,7%, Дніпропетровській — 17,6%, Херсонській — 14,1%, Миколаївській — 14,1%). Проте абсолютну більшість вони становлять лише в Криму — 58,3 %.
На третє місце за чисельністю, яке раніше займали євреї, вийшли білоруси — 275,8 тис. На четвертому місці залишились молдавани — 258,6 тис., причому переважна їх більшість проживає у двох областях — Одеській і Чернівецькій. Досить значною етнічною групою є болгари — 204,6 тис., більшість їх проживає в Одеській і Запорізькій областях. Майже вся грецька меншина (84,7%) сконцентрована в Донецькій області, румунська — в Чернівецькій та Закарпатській — 75,9% і 21,3% відповідно. На Закарпатті проживають практично всі угорці України, в Одеській області — майже вся гагаузька етнічна група. Більше половини етнічних поляків живе у Житомирській, Хмельницькій та Львівській областях. Практично всі кримські татари-репатріанти поселилися в Криму, на своїй історичній батьківщині, їх питома вага в населенні АРК становить нині 12%. Зазначимо, що тривожним симптомом для етнічних українців є зменшення їх абсолютної чисельності у ряді споконвічно землеробських областей, де в усі часи була велика частка українського сільського населення з традицією багатодітності (Вінницька, Житомирська, Кіровоградська, Полтавська, Сумська, Черкаська, Чернігівська).
Нагальною проблемою для України є не “переплавлення” її етнічної різноманітності в одному тиглі, а подолання культурно-історичної різнорідності регіонів, яка, як свідчать сучасні соціологічні дослідження, найрельєфніше проявляється в геополітичних, етнокультурних та релігійних орієнтаціях.
У західних областях більше розвинута психологія індивідуального господарювання і підприємництва, більш поширені західноєвропейські політичні й культурні орієнтації, підкріплені сімейно-родинними зв’язками. Оскільки ця частина України тривалий час входила до складу інших держав — Австро-Угорщини, Польщі, Румунії, Чехословаччини, то внаслідок прагнення етносу до самозбереження серед українців історично склалися міцні традиції консолідації на національному ґрунті. З цієї ж причини склалися істотні відмінності в менталітеті між Східною Галичиною (Івано-Франківська, Львівська, Тернопільська області), Волинню (Волинська і Рівненська), Північною Буковиною (Чернівецька), Закарпаттям (Закарпатська область).
Центральна, північна й південо-західна Україна є історично основним регіоном розселення українського етносу, який тут найменше “розбавлений” інонаціональними елементами. Переважає сільське населення. Міста, які останніми десятиріччями різко розрослися за рахунок мігрантів із села, мають значний прошарок людей з близькою до селянської