Етнонаціональною специфікою відзначається південно-східний регіон України. Це — традиційно промислова зона країни, де переважають політичні та соціально-економічні цінності робітничого класу. Етнічний склад населення дуже строкатий, якщо порівнювати з рештою території України. Поряд з українцями — великий відсоток росіян і представників південних народів. Населення переважно російськомовне з традиційною історичною, економічною, культурною та сімейно-родинною орієнтацією на Росію.

Особливе місце на етнополітичній карті України займає її столиця. Як політичний, історичний (“мати міст руських”), географічний, національно-культурний, науковий центр країни, її найбільше за кількістю жителів (2,6 млн.) місто з розвинутими промисловістю, транспортом, сферою обслуговування, Київ відіграє провідну, ключову роль у житті держави, формуванні української політичної нації.

Сучасний Київ відзначається багатонаціональністю, крім українців, тут проживають росіяни (21%), євреї, поляки та ін. Більшість городян спілкуються російською мовою, віддають перевагу російськомовним друкованим виданням (як вітчизняним, так і російським), виявляють великий інтерес до телепередач та гастролей митців з Росії, багато хто підтримує з Росією економічні, культурні, родинні зв’язки. Усе це, однак, анітрохи не заважає переважній більшості киян бути палкими прихильниками незалежності України, орієнтуватися в геополітичних уподобаннях не лише на Росію, а й на зарубіжну Європу, яка все більше приваблює наших співгромадян високим рівнем матеріального добробуту населення і розвитку демократії.

Вище вже згадувалося, що на всесоюзному референдумі 1991 р. більшість киян проголосувала проти збереження Радянського Союзу, як і жителі трьох східногалицьких областей. На всіх виборах у роки незалежності представники лівих партій діставали незначну кількість голосів киян, найбільшою популярністю в столиці стабільно користуються праві політичні партії — головним чином завдяки їхнім орієнтаціям на зміцнення незалежності України та на західноєвропейські суспільно-політичні цінності.

Виразно регіональну специфіку мають і найбільші церкви України. Вплив УПЦ поширюється, головним чином, на Схід, Північ та Південь, УПЦ КП — на Київ та Центр, римо-, греко-католицької, автокефальної православної та протестантської церков — на Захід і, частково, на Центр. Сучасний стан українського православ’я є закономірним наслідком перебування українських земель у складі різних держав протягом історично тривалого часу і не сприяє консолідації нації.

Регіональна специфіка України визначається ще й тим, що основний економічний її потенціал зосереджений у східному і південному регіонах, де історично домінує російська мова й культура, порівняно з переважно україномовними центральними і майже суцільно україномовними західними територіями. Як підрахували фахівці Національного інституту стратегічних досліджень, у 2001 — 2002 рр. у шести регіонах (Донецькій, Дніпропетровській, Луганській, Запорізькій, Харківській областях,а також у Києві ) було зосереджено 48,4% основних засобів країни, 52% виробництва валової доданої вартості (ВДВ), 62,5% виробництва промислової продукції, 48,5% обсягу інвестицій в основний капітал.

Історичними причинами цього є зосередження на Сході та Півдні країни основних корисних копалин та родючих чорноземів, і як, наслідок, концентрація виробничих, фінансових і людських ресурсів. Нинішні причини — переважаюче інвестування конкурентоспроможних на світовому ринку виробництв. “Донецькі”, “луганські”, “дніпропетровські”, “київська група” — звичні назви для визначення різних центрів впливу й концентрації капіталів. Внаслідок цього одні регіони розвиваються як донорські (східні та південні, а також Київ), інші — як депресивні. Ці обставини враховуються в своїх інтересах регіональними елітами, а також певними політичними силами всеукраїнського масштабу.

Серед основних питань, ініційованих політичними й громадськими діячами різних регіонів, — обсяги повноважень регіонів, надання їм права самим контролювати політичну й соціально-економічну ситуацію на місцях та права “делегувати” своїх представників до вищих органів державної влади, що в деяких засобах масової інформації дістало назву кланового принципу їх формування. Крім того, спостерігається розбіжність позицій регіонів з деяких питань загальнонаціонального характеру, насамперед стосовно державної мови, вибору суспільно-політичної моделі та геополітичного вектора, розколу у православ’ї тощо. Різноспрямованість економічних потреб та інтересів регіонів з різними мовно-культурними орієнтаціями може спричинити активізацію сепаратистських тенденцій.

І все ж процес становлення української політичної нації має позитивну динаміку. Передусім, про це свідчить підтримка громадянами незалежності України. Як показують дослідження, проведені Київським міжнародним інститутом соціології, попри катастрофічне зниження рівня доходів більшості населення після 1991 р., частка прихильників незалежності держави серед її дорослого населення жодного року не знижувалася до критичного рівня у 50%. Перше, найзначніше зниження кількості прихильників незалежності відбулося у перші два роки після розпаду СРСР (коли вирувала гіперінфляція), сягнувши до початку 1994 р. найнижчого за всі роки незалежності рівня — 56%. Друге зниження рівня підтримки незалежності відбулося впродовж 1997 р., а особливо 1998 р. внаслідок світової фінансової кризи. Останнє зниження підтримки незалежності було зафіксовано в грудні 2001 — березні 2002 р. А в листопаді 2000 р. було зафіксовано найвищу за всі роки досліджень частку прихильників незалежності України серед її громадян. Тоді уперше на її підтримку висловилася не менше громадян, ніж на референдумі 1991 року.

Таким чином, ставлення громадян України до її незалежності за ці роки відзначалося стабільністю переважання кількості прихильників незалежності над противниками, хоча й за істотної мінливості кількісного їх співвідношення.

Важливим показником динаміки консолідації української політичної нації є співвідношення кількості прихильників правих, лівих і центристських політичних партій. Щодо цього становить інтерес аналіз результатів парламентських виборів 1994, 1998 і 2002 рр., президентських — 1994, 1999 і 2004 рр.

В цілому за період 1994 — 2002 рр. співвідношення кількості прихильників правих, лівих і центристських політичних