партій серед громадян України змінювалося не на користь центристських. Частка їхніх прихильників скоротилася з 43,7% до 20,5%. При цьому спочатку — включно з виборами 1998 р. — це супроводжувалося суттєвим зростанням частки прихильників лівих партій (з 14,4% до 32,2 %) і незначним — прихильників правих (з 7,7% до 10,2%). Але впродовж чотирьох наступних років зміни були явно не на користь лівих партій, частка прихильників яких скоротилася з 32,2% до 23%. У той же період — з 1998 до 2002 р. — частка прихильників правих партій зросла майже вдвічі — з 10,2% до 21,5%. Як засвідчили президентські вибори 2004 р., тенденція до скорочення частки прихильників лівих партій зберігається.
Найбільш симптоматичним є те, що за цей період популярність правих партій зросла не лише за кількістю симпатиків, а й поширилася територіально — із Західної України на Центральну. Якщо на парламентських виборах 1998 р. за кандидатів правих партій проголосувало понад половину виборців тільки у двох західних областях — Івано-Франківській і Тернопільській, а ще у трьох областях — Львівській, Рівненській і Волинській — більше чверті, то на виборах 2002 р. за кандидатів правих партій понад половину виборців проголосувало вже у шести західних областях і більше чверті — в дев’яти областях, зокрема у восьми — центральної України.
Ще одним знаковим феноменом суспільної свідомості є ставлення населення України до української мови, яка, маючи статус державної, є важливим чинником формування української політичної нації.
Соціологічні дані, наведені різними дослідниками (зокрема — Дж. Бремером), показують, що більшість росіян, наприклад у Львові і Києві, постійно користується українськими засобами масової інформації. Щодо радіо таких у Львові 64%, а в Києві — 70%, щодо телебачення — відповідно 74% і 75%, щодо газет і журналів — 58% і 68%. Навіть у Сімферополі 27% росіян слухають українське радіо, 33% — дивляться українське телебачення і 17% — читають українські газети. Щоправда, М. Рябчук слушно зауважує, що Дж. Бремер не врахував російськомовності значної частини українських газет, однак на національному радіо українська мова посідає належне їй місце, вона також має зростаючу тенденцію домінувати й на телебаченні.
Найпоказовішим у дослідженні Дж. Бремера є те, як ставляться росіяни в Україні до української освіти своїх дітей: 54% росіян у Львові і 65% у Києві погоджуються, щоб їхні діти навчалися в українських школах, майже всі росіяни у Львові і Києві (96% і 91%) вважають, що їхні діти повинні вільно володіти українською мовою. Отже, майбутнє своїх дітей в Україні українські росіяни пов’язують із знанням української мови.
Заслуговують на увагу соціологічні дослідження щодо стану і перспективи розвитку міжнаціональних відносин у Донецькій області (В. Мозговий‚ Т. Болбат та інші). Одержані дані дозволили зробити висновок‚ що “об’єктивно потенційної небезпеки загострення національних конфліктів в Україні і в регіоні не існує”. Показово‚ що в цьому майже суцільно російськомовному регіоні українська мова дедалі більше завойовує авторитет. На запитання “Чи треба розвивати українську мову та культуру однаково з іншими національними мовами та культурами?” 85‚8% донецьких респондентів відповіли ствердно і тільки 4‚8% з цим не погодилися.
Проте, незважаючи на позитивну динаміку ціннісних орієнтацій населення України, масова свідомість її громадян залишається суперечливою і амбівалентною. За даними опитування, проведеного Інститутом соціології НАН України в рамках соціологічного моніторингу “Українське суспільство: 1994 — 2004”, тільки 44,2% респондентів торік вважали себе перш за все громадянами України, 30,5% — “мешканцем села, району чи міста, в якому живе”, 6,7% — “мешканцем регіону (області чи кількох областей)”. Ще 10,7 % опитаних продовжують ідентифікувати себе з неіснуючою уже державою — Радянським Союзом.
Для порівняння: практично 90% жителів Російської Федерації насамперед вважають себе росіянами, тобто громадянами Росії. Такий високий рівень національної ідентичності серед своїх співгромадян зафіксували фахівці Інституту соціології Російської академії наук у ході щорічного дослідження громадської думки .
Першопричина низької національної ідентичності громадян України полягає в тому, що в процесі суспільних трансформацій всі традиційні ідентичності, які існували в СРСР (національно-державна, економічна, політична, духовна), були різко втрачені, а здобуття нової гальмується багатьма обставинами.
По-перше, поки що проблемою є забезпечення економічних та соціальних прав громадян, гарантованих Конституцією України. За даними соціологічних опитувань Центру Разумкова, переважна більшість громадян вважає, що такі права в Україні не забезпечуються: право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї — для 90% опитаних; на охорону здоров’я — 81%, на повагу гідності людини — 79%, на працю та можливість своєю працею заробляти на життя — 79%, право на соціальний захист — 78% і т.д. Як наслідок у нас фактично поки що не склався середній клас — основа громадянського суспільства. Не можна ж серйозно ставитися до тверджень деяких офіційних джерел, що у нас є середній клас, бо значна частина працюючих має місячний душовий доход у 65 — 120 дол. Не кажучи вже про те, що за підсумками 2002 р., до категорії бідних офіційно віднесено 28% населення, до злиденних — майже кожного шостого громадянина країни.
По-друге, як справедливо вважає Є.Головаха, спостерігаються тенденції відчуження населення України від держави і внаслідок того, що (крім всього іншого) для самовідтворення держави поки що більш важливий принцип підданства громадян, ніж їх цивільне самовизначення та громадянська самодіяльність.
З іншого боку, не можна скидати з рахунку і традицію громадянського анархізму, яка мала в історії України безліч проявів та