Заради справедливості слід зауважити, що, наскільки нам відомо, інтерв’ю часописові „Критика” - результат праці кількох інтелектуалів штабу В. Ющенка. Наскільки близьким таке бачення мовних проблем є для самого тепер уже Президента В. Ющенка лишається невідомим. Тим більше, що він сам неодноразово відкидав актуальність мовних проблем, вказуючи на їх штучність. Але окрім наведених вище двох протилежних позицій („мовної проблеми немає” та „в Україні найбільшою проблемою є стан української мови”), кандидат у президенти В. Ющенко виступив ще з третьою. Так, напередодні першого туру голосування його штаб оприлюднив проект Указу1 з промовистою назвою – „Про захист прав громадян на використання російської мови та мов інших національностей України”. Оскільки відповідного Указу (чи проекту закону) щодо української мови оприлюднено не було, то тим самим засвідчувалося, що найбільш проблемним питанням у мовній сфері кандидат В. Ющенко вважає становище російської мови та порушення прав російськомовних. І хоча така „багатовекторність” у мовному питанні видається алогічною, вона була відображенням неписаної традиції у мовній сфері: напередодні виборів давати певні обіцянки, а після виборів (за незначними винятками) уникати будь-якого втручання у мовну сферу, посилаючись на пріоритетність інших питань (економічних, соціальних тощо).

Відразу після виборів почали лунати заклики до виконання президентських обіцянок у мовній сфері, причому - з обох боків. Так, захисники російської мови (русофіли) вимагали гарантій збереження status quo. У поміркованому вигляді ця вимога формулювалася як „створення умов та заохочення громадян до вивчення державної мови, але і заборона на будь-яку примусову українізацію”. (Показовою тут є саме остання фраза - сучасний баланс функціонування української та російської мов розглядається як природний, а будь-які дії на підтримку української мови як чиновницька сваволя). З іншого боку, захисники української (українофіли) вимагали від влади, яка „нарешті є українською”, „повернення українській мові у власній країні тих прав і можливостей, яких вона була позбавлена”.

Слід зазначити, що за час після обрання В. Ющенка Президентом і до початку активної фази парламентської виборчої кампанії було вжито ряд заходів, які загалом засвідчили орієнтацію на „українізацію”. Серед них можемо назвати:

1) „консультації” „гуманітарного” віце-прем’єра М. Томенка з керівниками провідних радіостанцій і телеканалів;

2) перевірки Національною радою з питань телебачення та радіомовлення дотримання телерадіоорганізаціями вимог закону щодо присутності української мови (при цьому при видачі нових та переоформленні старих ліцензій обов’язковим пунктом зазначалося: „мова мовлення – українська”);

3) переведення діловодства уряду Криму на українську мову;

4) ухвалення постанови Кабінету Міністрів про необхідність часткового дублювання іноземних фільмів українською та ряд інших.

Ці дії дуже нагадували ініціативи „гуманітарного блоку” уряду В. Ющенка 2000 року.

Слід відзначити дві спільні риси мовної політики зразка 2000 року та 2005 – 2006 років:

1) в обох випадках ініціатива дій на підтримку української мови виходила не від Президента;

2) такими ініціаторами були або близькі до нього або безпосередньо призначені ним посадовці;

3) їхні дії (заяви) були б неможливі за умови, якби суперечили позиції самого В. Ющенка. При цьому є й різниця: якщо ініціативи за часів В. Ющенка-прем’єра обмежувалися майже виключно заявами, не досягли декларованої мети (лунали думки й про те, що вони тільки погіршили суспільну думку щодо будь-яких заходів на підтримку української мови) та закнічилися відставками їх ініціаторів, то ініціативи за часів президентства В. Ющенка були значно успішнішими й тією чи іншою мірою все ж сприяли посиленню позицій української мови.

Сам Президент В. Ющенко у перший рік правління практично не втручався у мовну сферу. Чи не єдиним винятком став підписаний ним Указ від 26 вересня 2005 року, яким функції реалізації державної мовної політики покладалися на Міністерство культури і туризму. Водночас цей Указ викликав багато запитань своєю суперечливістю. Він мав назву „Про вдосконалення державного управління в інформаційній сфері”, однак його метою проголошувалося „підвищення ефективності реалізації державної мовної політики”. Єдиним пунктом, який стосувався мовної політики, було надання повноважень Мінкульту реалізовувати мовну політику, усі ж інші його положення стосувалися реєстрації друкованих видань, експертної комісії із захисту суспільної моралі та зміни чисельності міністерств юстиції, культури і туризму, а також Державного комітету телебачення і радіомовлення. Причина появи та мета цього Указу, не кажучи вже про те, якими будуть кроки щодо його виконання і який вплив вони матимуть на мовну ситуацію в країні, досі невідомі.

Цей приклад свідчить про низьку пріоритетність для влади (уособлюваної до парламентських виборів виключно Президентом) мовних проблем, а відтак і якість рішень. Частково це, а також брак стратегії дій у мовній сфері, пояснюється традиційно – черговими виборами. На підтвердження можемо навести той факт, що в умовах акцентування уваги на мовних проблемах з боку антипрезидентської опозиції (блоки „Не так!” і „Народна опозиція”, Партія регіонів та інші) влада обрала вже випробувану на минулих виборах заперечення існування мовної проблеми як такої. З подібними заявами не раз виступав, зокрема, голова уряду та №1 списку пропрезидентського блоку „Наша Україна” Ю. Єхануров.

Отже, дії влади у мовній сфері протягом 2005 – початку 2006 року мали три визначальні риси:

1) відкидання важливості мовних проблем (або й заперечення існування проблеми як такої);

2) нескоординованість, непроробленість, необгрунтованість