Відзначимо, що питання легітимності президентської влади для значної частини населення України (переважно Донбасу і Криму) за рік правління Президента В. Ющенка не набуло однозначного розв’язання. Причому в епіцентрі цього несприйняття перебуває комплекс світоглядно-культурних розбіжностей, перше місце серед яких посідає питання мови. Гострота цих питань для російської мовної групи (передусім на Сході й Півдні) традиційно посилюється у період виборів - головним чином, політиками, які використовують „мовне питання” у власних цілях. Водночас зростанню напруженості під час парламентських виборів 2006 року посприяли й дії влади, які були розцінені переважною частиною населення відповідних регіонів як „націоналістичні” й такі, що загрожують позиціям російської мови та російськомовних.

Завершення виборчої кампанії означатиме поворотний пункт і в подальшій реалізації мовної політики. Серед її можливих моделей найбільш імовірні:

1) продовження політики несистемної українізації;

2) відмова від будь-якого втручання у мовну сферу (політика часів президентства Л. Кучми);

3) посилення позицій російської мови - передусім у припиненні вже початих українізаційних ініціатив, а, можливо, й у формі підвищення в той чи інший спосіб юридичного статусу російської мови;

4) „регіоналізація” мовної політики - проведення політики українізації (у тому чи іншому вигляді) на частині території й невтручання у мовну ситуацію на Сході та Півдні;

5) формулювання консенсусної моделі мовної політики.

Ймовірність реалізації кожної моделі значною мірою залежатиме від розстановки сил у новообраному парламенті. При цьому „жорсткі” дії на підтримку як української, так і російської мов є найменш вірогідними. Адже, з одного боку, відбувається послаблення позицій Президента як головного гаранта реалізації українізаційної моделі (передання частини повноважень парламентові й уряду, зменшення рівня громадської підтримки), а з іншого Президент і пропрезидентські сили в парламенті все ж зберігають достатньо можливостей, аби не допустити реалізації „реваншистського” сценарію - посилення позицій російської мови.

Отже, в період після парламентських виборів і до наступних президентських мовна політика, найімовірніше, матиме характер домовленості між політичними силами, що проголошують себе захисниками обох провідних мов країни. Ця домовленість може бути поверненням до політики часів Л. Кучми - відмови обох сторін від активних „бойових дій” у мовній сфері. Але можливо також, що сторони домовляться про розподіл сфер впливу у мовній сфері - влада продовжуватиме лінію на українізацію в столиці, центральних та західних областях, не вимагаючи виконання тих самих положень, скажімо, в Донбасі чи в Криму.

Очевидно, що у першому випадку мовні проблеми буде „законсервовано” (як свідчить закон С. Паркінсона, вони в такому випадку мають тенденцію не до розв’язання, а до загострення), а в другому не лише не відбудеться розв’язання мовних проблем русофонів та українофонів, а й серйозно постане проблема цілісності країни.

Водночас існує і третій варіант: реалізація системної мовної політики на основі досягнення компромісу. Про ймовірність такого сценарію наразі говорити важко. Адже чітко проголошена політика є потенційно вразливішою, ніж прихована та несистемна. А в тому, що звинувачення будуть, причому з двох боків - у „насильницькій українізації” та у зраді „української справи” й „манкуртизмі” - сумніватися не доводиться.

Разом з тим, останнім часом для реалізації саме такої моделі політики з’явилися й сприятливі фактори. Те, що на 16-му році існування держави нарешті має бути сформульовано мовну політику, визнає все більше поміркованих діячів - як тих, хто виступає за посилення позицій української, так і тих, хто захищає російську. З іншого боку, змінився загальний стан українського суспільства, яке тепер не настільки беззаперечно покладає вирішення мовного питання на державу (прихильники російської мови - на Росію, захисники української - на Україну) й значно більш схильне до пошуку компромісів.

Найбільший виклик для такої моделі - це поширене твердження, що будь-які дії у мовній сфері є „грою з нульовим результатом” (будь-які дії на підтримку однієї мови неодмінно погіршують становище іншої). Не заперечуючи того, що конкуренція мов - справді визначальна риса мовної ситуації, спробуємо окреслити межі, у яких компроміс у мовному питанні й, відповідно, державна політика на його реалізацію, були б можливі.

Умова перша: визнання двомовності як об’єктивної риси українського соціуму. Мається на увазі не закріплення за російською статусу державної/офіційної, а врахування того, що протягом найближчих десятиліть в Україні:

а) існуватимуть дві мовні групи, розмір яких хоч і може змінюватися внаслідок тих чи інших тенденцій або дій, але які лишатимуться в одній „ваговій категорії”;

б) обидві мови використовуватимуться усім суспільством, хоч і різною мірою, в різних обставинах та співвідношенні;

в) жодна модель державної політики (з числа тих, які можуть бути реалізовані на початку ХХІ століття) в осяжній перспективі не спроможна зробити українське суспільство одномовним.

Умова друга: мовна політика має передбачати максимальне задоволення прав окремого громадянина. Одна з найважливіших функцій держави – гарантувати дотримання прав своїх громадян, зокрема, мовних. Будь-який безсторонній аналіз засвідчує, що за теперішніх умов найбільше порушуються права тих, хто говорить українською. Відповідно, забезпечення цих прав на такому ж рівні, як забезпечуються права російськомовних, не має викликати спротиву з боку останніх. Та очевидно, що так само держава не повинна допускати порушень прав тих, хто говорить російською й реагувати на такі порушення, якщо вони трапляються.

Умова третя: з двох мов підтримки держави потребує та, що перебуває у гіршому становищі. Йдеться не про формальний, а про реальний статус та функціональний потенціал. Адже тоді, як загрози російській мові (у світі загалом і в Україні зокрема