не проглядаються), то для української мови така загроза реальна. Ця ситуація є зрозумілою для значної частини російськомовних українців і росіян, тож заходи на підтримку української заперечень не викликатимуть. Водночас велику роль тут матиме обгрунтування таких дій: одна справа – вживати заходів на підтримку мови, бо вона „державна”, інша - бо вона є „слабшою”. Такий підхід - базовий і чи не єдино прийнятний в сучасній демократичній державі.
Умова четверта: орієнтуватися на інтереси мовних груп, а не політиків. Важливо розуміти, якими є мотиви як русофонів, так і українофонів - не лише ті, що проголошуються на мітингах та з екранів телевізорів, а й неусвідомлені, підсвідомі. Тим, хто розроблятиме принципи мовної політики з врахуванням різних точок зору, варто пам’ятати: інтереси україномовної та російськомовної спільнот не адекватні інтересам політиків, які називають себе їх захисниками. Адже якщо проаналізуємо декларації та риторику обох сторін мовного конфлікту, то зрозуміємо, що боротьба між „захисниками двомовності” та „оборонцями державної мови” точиться не за чи проти двомовності, а за те, якій саме мові бути панівною. Але перемога жодної зі сторін не зможе бути прийнятною для усього українського суспільства. Водночас все більше людей, що вимагають підтримки української мови, усвідомлюють: хоч би яким привабливим не видавався ідеал одномовної „української України”, він - нездійсненний. Так само багато серед російськомовних тих, хто вважає нещирими заклики про утиски російської мови й виступає категорично проти надання їй статусу державної чи офіційної. Зрозуміло, що все це аж ніяк не означає беззастережної підтримки тієї державної політики, яку буде проголошено на основі викладених вище принципів. Успіх такої політики значною мірою залежатиме від її конкретного наповнення – цілей і засобів, конкретних заходів та часових рамок, врахування регіональної специфіки тощо. Не менше значення матиме й спроможність влади ініціювати й вести суспільну дискусію навколо вирішення мовних проблем, а також інформаційний супровід рішень, що ухвалюватимуться.
Список використаної літератури
Лозицький В. Політика українізації в 20 – 30-х роках: історія, проблеми, уроки // Український історичний журнал. – 1989. – №3.
Дашкевич Я. Українізація: причини і на слідки // Слово і час . – 1990. – №8.
Касьянов Г. Українська інтелігенція 1920-х – 1930-х років: соціальний портрет та історична доля. – К.,1992.
Кравченко Б. Національне відродження та робітничий клас на Україні в 1920-х роках // Сучасність. – 1984. – № 1 – 2.
Шевельов Ю. Українська мова в першій половині двадцятого століття /1000 – 1941/. Стан і статус. – Мюнхен, 1987.
Гришко В. Український націонал-комунізм на історичній пробі доби українізаці /1923 - 1933/ // Сучасність. - 1978. - № 12.
Субтельний О. Історія України. – К., 1996.
Українознавство. В 4-х книгах. – К., 1992-1996.
Р. Я. Пиріг, Ю.І.Шаповал “Микола Скрипник: Хроніка загибелі” //Політика і час, 1991, №4, с.75-86
Манько И. „Непросвещенное” двуязычие. // Зеркало недели. – 2005. – 20–26 августа.
Президента просять виконати обіцянки щодо української мови. // Гаряча лінія. – 2005. – 4 квітня. // .
Указ Президента України №1338/2005 „Про вдосконалення державного управління в інформаційній сфері” від 26 вересня 2005 року. // .
Ющенко В. Гідність демократії. // Критика. – Ч. 12 (74). – Грудень 2003. – С. 2 - 6.
Ющенко гарантує права російської мови та мов інших національностей. – Проект Указу. // Прес-служба Віктора Ющенка. - 18 жовтня 2004. // .
Українське суспільство 1994 — 2004: соціологічний моніторинг. К., 2004, с. 24.