Саме система, штучно підштовхуючи українізацію, гальмувала її розвиток, цькувала "націоналістів", декларуючи правомірність політики. Протиріччя породжували проблеми, а ті, в свою чергу, або вирішувались, або ні, що свідчило про неспроможність керівництва виконати поставлені завдання. Дуже гостро стояло питання про необхідність існування й діяльність керуючого та координуючого органу для проведення цієї політики в життя. В перші два роки українізації в системі державної влади не існувало відомства, яке безпосередньо займалося б організацією та контролем за виконанням декретів та настанов щодо українізації державного апарату. Хибно вважалося, що заклик партії українізуватися буде з ентузіазмом сприйнятий всіма прошарками українського суспільства. Але час показав, що великий процент тогочасного населення України не лише байдуже й без натхнення ставився до кампанії українізації, але й проявляв відкриті українофобні настрої. Процес українізації, наштовхнувся на труднощі й майже захлинувся. Постало питання про необхідність створення органу, який би взяв на себе відповідальність і весь тягар поточної роботи щодо українізації радянського й партійного апаратів. Перші спроби покласти цю роботу на якесь відомство вже були, був і перший досвід, що давав зрозуміти, яким має бути цей орган, кого він має представляти, які мати законодавчі права й організаційні функції, чим безпосередньо займатися, та кого притягувати до відповіді.

Щодо стану наукової розробки українізуючої тематики, то слід зазначити, що як вітчизняна, так і зарубіжна історіографія торкалися лише загальних її проблем, а глибоке наукове дослідження, було відсутнє, хоча загальна наукова спадщина у сфері українізації представлена такими істориками-науковцями, як: В.Лозицький, Я.Дашкевич, Г.Касьянов та ін. Позате українська історична наука ще не знає окремих монографій, які безпосередньо були б присвячені українізації у всіх її виявах, тим більше якщо мова йде про окремі, важливі проблеми.

Мета даної наукової розвідки – на основі зібраного й вивченого матеріалу, висвітлити картину організації та діяльності перших керуючих та координуючих органів у царині українізації, органів державної влади й управління. Одне з конкретних завдань – вивчити позитивні та хибні моменти в роботі цих органів.
Найпершим органом, який можна назвати керівним у сфері українізації, була комісія Раднаркому УРСР по проведенню в життя директив XII партійного з'їзду з національного питання, створена у червні–липні 1923 р. Очолив комісію тогочасний голова РНК X.Раковський. Комісія мала вивчати питання про шляхи й темпи українізації, розробити й подати на затвердження декрет (він був прийнятий 1 серпня 1923 р.). На другому засіданні 3 липня 1923 р. члени комісії заслухали повідомлення про те, що за попередніми підрахунками, співробітників, які потребують навчання українській мові, в радянських установах України близько 50 тисяч (це при тому, що по Україні радянських службовців всіх рівнів було не більше 75 – 80 тисяч). Комісія розрахувала, що потрібно організувати приблизно 500 курсів із загальною кількістю персоналу в 1500 чоловік Ці розрахунки були покладені в основу розробки декрету "Про заходи забезпечення рівноправності мов і про допомогу розвитку української мови". Але саме в ньому було закладено найбільші помилки, які стали причиною невиконання цього документу.

По-перше, цифри загальної кількості службовців та курсів були взяті абсолютні та середні, в той час, коли треба було провести порівняльний аналіз вже існуючих факторів. Цю проблему треба було розглядати під кутом регіонально-географічним, порівнюючи тогочасний стан поширення української мови в різних містах і регіонах. Не можна було не брати до уваги й несхожість культурних і мовних рівнів різних прошарків службовців та специфіку їх роботи.

По-друге, за прямі матеріальні витрати бралися лише кошти, що йшли на організацію курсів української мови, а треба було враховувати й витрати на українізацію паперів, документів, преси, книжкової продукції тощо. По-третє, члени комісії вважали, що вистачить 500 курсів, таким чином на кожні курси припадало 100 слухачів і 3 викладачі. І знову розрахунок проводився за оптимальним варіантом. Виходило, що кожен з викладачів мав підготувати з української мови групу з 33 осіб у 4-місячний термін, щоб, як вимагав закон, українізація могла закінчитися 1 січня 1924 р. Але на практиці це було нереальним. Не всі слухачі могли українізуватися за такий короткий термін, курси з української мови були організовані в різних місцях не одночасно, а викладання в таких великих групах не могло бути якісним. Таким чином, комісія, поверхово вивчивши існуючи умови та фактори реального життя, від самого початку зробила неправильні наголоси на деяких проблемах українізації, особливо, щодо терміну.

На вищезгаданому засіданні комісії викликав суперечки вислів: «дві державні мови», який був записаний у проекті декрету. Мабуть, передбачаючи неможливість існування в тих умовах однієї державної мови в Україні, члени комісії прийшли до висновку, що більш реальні, як державні, «дві найбільш поширенні мови (українська та російська)». Згідно постанови того засідання, планувалося протягом року перевести ВУЦВК, РНК, НК освіти, НК земельних справ, НК юстиції, НК