свого шостого засідання у серпні 1925 р., комісія проводила свою роботу українською мовою. Засідання її проходили досить нерегулярно: по 2 засідання на місяць, а іноді одне на 2 місяці. Але, завдяки авторитетності своїх членів та вагомості посад, які вони займали, ця комісія була останньою інстанцією у справі українізації. В той же час, комісія ПБ поточною роботою не займалася, розглядаючи лише важливі загальнодержавні питання у цій сфері. Мабуть, цим і була обумовлена нерегулярність її засідань, тобто члени комісії збиралися на її засідання лише в разі накопичення серйозних проблем. Вищезазначене пояснює й підлегле становище Центральної комісії по українізації держапарату стосовно до комісії ПБ. Наприклад, комісія ПБ по українізації на своєму засіданні від 6 грудня 1926 р. ухвалила дозволити ЦКУР розіслати на місця розпорядження про те, що обов'язковому вивченню української мови підлягають робітники, яким не більше 50-ти років. Таким чином, і в цій ситуації партійний орган займав зверхню позиці. Коли виникла проблема з неможливістю швидко українізувати російськомовних відповідальних співробітників через їх "обтяженість" працею та нестачею україномовних заступників, це питання також розглядала комісія ПБ. О.Шумський висловив думку, що слід дати дозвіл по лінії рад витрачати потрібні суми на оплату вчителів для відповідальних співробітників. Але члени комісії проголосували за протилежну редакцію постанови: "Маючи на увазі, що деякі установи за свій рахунок засновують спеціально для своїх відповідальних та кваліфікованих робітників додатково курси української мови, підтвердити директиву по радянській лінії в справі заборони установам, при яких існували курси української мови в установлений термін, витрачати кошти на додаткові курси".
На початку 1927 р. постало питання про доцільність подальшого існування відомчих комісій по українізації та Центральної комісії по українізації державного апарату. Розглянувши це питання, комісія ПБ визнала, що відомчі комісії треба залишити, але з тим щоб відповідальність за проведення українізації покласти на керівників установ. Стосовно питання про ЦКУР на засіданні від 31 січня 1927 р. з протилежними думками виступили В.Чубар та М.Скрипник. Перший зазначив, що проведення українізації – це державний захід, і тому не слід залишати комісію. Він підкреслював, що час оперативного керівництва вже минув і залишилося лише стежити за перебігом подій й виправляти ті чи інші хиби. На це М.Скрипник зауважив, що "...коли ми зараз скасуємо комісії по українізації, то це буде мати психологічне та політичне значення – поворот в справі українізації". Перемогла думка М.Скрипника, і комісії були залишені. Вони проіснували до початку 30–х років, аж поки процес українізації не був згорнутий безповоротно.
Таким чином, зрозуміло, що у перші два роки проведення в життя українізаційної політики, однією з найбільших хиб у цій важливій сфері суспільного життя тогочасної України була відсутність єдиного й авторитетного державного органу по керівництву та координації українізаційного процесу. Перекладання керуючих та інших функцій на різні державні органи порушувало цілісність політики, розпорошувало сили, вносило дезорганізацію до цієї справи. Незважаючи на попередній період достатньо плідної роботи, активна українізація як загальнодержавна політика розпочалася лише після створення у квітні 1925 р. Всеукраїнської комісії українізації радянського апарату при РНК УРСР. Саме після цього почався новий етап українізації всіх органів державної влади й управління.
М.О.Скрипник – видатний діяч України.
Головною рисою історії України ХХ ст. була її суперечливість. Однак вона була похідною від суперечливості вчинків осіб, які творили українську історію. Такою особою був Микола Скрипник (1872—1933), один з найбільш визначних українських радянських діячів; 7 липня виповнюється 70 років з дня його трагічної загибелі. З погляду сьогодення іноді буває важко зрозуміти мотиви та мету його вчинків. Він обіймав чимало державних посад: голова Народного секретаріату (уряду більшовицької УНР), нарком внутрішніх справ, юстиції та генеральний прокурор, голова Держплану УСРР тощо. Однак в Історію він увійшов саме як нарком освіти (1927—1933), що провів гігантську роботу на ниві національно-культурного розвитку України та сприяв національному відродженню.
Діяльність М.Скрипника не вкладається у якесь прокрустове ложе, іноді здається, що одні його вчинки логічно заперечували інші. Беззаперечна підтримка основних напрямків соціально-економічної політики більшовицького керівництва, його методів внутріпартійного і державного управління та відданість ідеї «окремішності» національно-культурного розвитку української нації. Визнання «злиття націй» кінцевою метою у національному питанні та наміри здійснювати нічим не обмежене національне будівництво і розвинути національну самосвідомість українців. Постійна підтримка ленінського, а потім і сталінського, курсу у боротьбі з різного роду «ухилами» й «опозиціями», зокрема і у боротьбі з «українським націоналізмом» та вимоги приєднати до УСРР заселені переважно українцями землі Кубані та Центрально-Чорноземної області... Як усе це поєднувалося в одній людині, чому став можливим феномен М.Скрипника і чому стався крах його сподівань?
Характеризуючи більшовицьку ідеологію, С.Хантігтон зазначив, що на відміну від суперечок між слов’янофілами та західниками у дореволюційній Росії, основним пунктом яких було питання про те, чи зможе Росія відрізнятися від Заходу, не відстаючи при цьому від нього у розвитку, комунізм знайшов кардинально нове рішення проблеми. Згідно з новою ідеологією, після революції не Росія мала наздоганяти Захід, а навпаки, Захід – Росію. Бо вона – передова і радянська організація суспільного життя — чекає на Захід у майбутньому. Аналізуючи діяльність Скрипника, можна з впевненістю сказати, що він повністю поділяв цю ідею і робив усе можливе для її втілення у царині національної політики. Перш за все це стосувалося його розуміння інтернаціоналізму та шляхів досягнення кінцевої мети