більшовиків у національному питанні — «злиття націй». Скрипник вдало використав теорію «батька народів», згідно якої спочатку мав відбутися розквіт націй та національних мов, потім їх зближення, коли поряд з національною мала використовуватися якась спільна мова, і лише на третьому етапі – злиття усіх націй в одну. Український нарком освіти та його прихильники прийняли цю теорію, однак другий та третій етапи вони бачили можливими лише за умов досягнення розквіту націй, тобто завершення першого етапу, у світовому масштабі. Тому намагалися сприяти культурному розвитку неросійських народів СРСР – це мало слугувати прикладом для інших країн. Тобто «спрацьовувала» ідея – «ми передові, а ви незабаром станете такими, як ми». Про якусь конкретну майбутню світову мову не йшлося, але наголошувалося, що такою не може стати російська, оскільки вона заплямована примусовою русифікацією в царській Росії та існуючими великодержавницькими забобонами в радянському суспільстві. Таке ставлення М.Скрипник вважав справжнім інтернаціоналізмом.
Чи суперечили такі настанови прийнятим в загальносоюзному масштабі? Однозначно – ні. Така посилена увага до проблем національно-культурного будівництва диктувалася згори, адже вона активно працювала на ідею світової революції. Прикладів цього є багато, наведемо лише один, що стосується мовної сфери: протягом 1918—1935 рр. в СРСР було створено або переведено з інших на латинську абетку 58 алфавітів, у тому числі сім – з кирилиці. Більше того, напередодні «великого стрибка» за дорученням центральної влади була створена комісія, що розробила та обґрунтувала доцільність переходу російської писемності з кирилиці на латиницю, слідом за якою планувалося здійснити ті ж дії стосовно української та білоруської мов. У світлі цього пропозиції Скрипника ввести в українську мови літери ZS для позначення звуків «ДЗ» та «ДЖ» виглядають зовсім невинно.
Успішному втіленню в життя скрипниківських настанов в національній політиці сприяв його імідж справжнього більшовика. Адже він був членом комуністичної партії з часів її заснування і не був помічений у різного роду опозиціях та ухилах. Завдяки цьому українізація стала сприйматися всерйоз як в партійних колах, так і в найширших верствах населення. Прогрес був очевидним: у 1930— 1932 рр. вже не йшлося, як волав у 1927 р. О.Шумський, про «перебування українця-партійця під постійним підозрінням в націоналізмі» та про гасла на зразок «Украинизация без украинцев» та «Мы проведем украинизацию не украинскими руками». Більше того, чимало фактів свідчить, що скрипниківська національна політика виходила за відведені їй Москвою межі.
Існувало ще одне нездоланне протиріччя. Водночас із запровадженням навчання українською мовою та укорінюванням української мови в державних структурах, внаслідок насильницької колективізації, фактичної заборони релігійних громад та втручання в побут і місцеві звичаї руйнувався етнічний менталітет, духовна культура українців. Тобто знищувалася саме та національна окремішність, яку скрипниківці намагалися зберегти за допомогою розвитку української мови, освіти та культури. А така руйнація не могла сприяти підтримці влади основною масою населення. Тому не дивно, що на українських землях був найсильніший опір сталінській політиці у 1930—1932 рр. Українізація, попри всі намагання, не стала дійовим засобом совєтізації суспільства. Село котилося до катастрофи.
В цих умовах перед Скрипником особливо гостро постала проблема вибору між відданістю національній справі і більшовизму. І хоча у 1932 — на початку 1933 р. він фактично виступав проти підвищених темпів хлібозаготівель (що спеціально підкреслив у своєму листі до Сталіна Каганович влітку 1932 р.) та пошуку винуватців у невдачах на селі на місцях, стати на шлях відкритого протистояння не зміг.
Однак і Сталін, угледівши небезпеку втратити Україну, почав планувати конкретні кроки по їх подоланню. Оскільки в УСРР посилилися антимосковські настрої та симпатії до супротивників московського більшовизму – українських національних урядів, то і основні вороги були швидко знайдені – українські націоналісти. Під цей «ухил» потрібно було знайти (чи вигадати) конкретних винуватців, а заразом — блискучий хід! – і оголосити їх винними у проблемах на селі. Однак, як свідчать документи, «козли відпущення» були визначені не відразу. М.Скрипник певний час був поза підозрою. Основний удар як під час сумнозвісної постанови 14 грудня 1932 р., так і під час лютневого 1933 р. пленуму ЦК КП(б)У спрямовувався проти колишніх боротьбистів – Любченка та Хвилі. Відразу після пленуму Любченко попрямував до Москви з ретельним обґрунтування своєї «невинності» – і зміг переконати «вождя». Більше того, його звинувачення проти Скрипника, викладені в листі до Сталіна ще у лютому 1933 р., стали основою для звинувачення наркома освіти в націонал-ухильництві.
Здавалося б, нонсенс – національно-культурне будівництво в Україні, яке ставили у приклад іншим радянським республікам та яке не впливало безпосередньо на економічне становище села, стало об’єктом посиленого «очищення». Але насправді – закономірність. Адже ця сфера була єдиною слабо контрольованою Москвою, що само по собі викликало занепокоєння верхів. Водночас ця непідконтрольність дала можливість Сталіну та його оточенню, які начебто не несли відповідальності за стан справ в цій сфері, розправитися з провідниками українізації. Тому наголосивши на тому, що «саме помилки й промахи, допущені КП(б)У в здійсненні національної політики, стали однією з головних причин прориву 1931—1932 рр». Москва вбивала двох зайців – і провину з себе знімала, і домагалася уніфікації національно-культурних процесів...
Ні самому колишньому наркому освіти, ні його прихильникам не надавалася можливість якось пояснити свої дії. Вони були відрізані від засобів масової інформації та й не бажали йти проти лінії ЦК ВКП(б), а тим більше публічно дискутувати питання