Тепер, після жахливих подій, значна частка вини в яких лежить на керівництві Центральної Ради і її Голові, вчений зовсім по іншому оцінює зміст історичного моменту, шансу, яким Україна не змогла скористатись. "Україна і український нарід переживають хвилі, які випадають народови раз на всю його історію, або й зовсім не випадають. Не тільки злетіли з них кайдани і зявилась можливість відновити свою державну самостійність, але обставини дали змогу розгорнути також на всю ширину і соціальну програму, про котру мріяли цілими століттями українські трудові маси. Таке нагромадженнє великих вартостей, чи можливостей, накладає особливо великі обовязки на сучасне українське громадянство. Може се воно вважати своїм щастєм — що йому присудило ся творити се велике історичне діло. Може плакати ся, що сей присуд долі позбавив його права чи можливости звичайного обивательського життя і положив на нього такий тяжкий хрест, такий важкий обовязок. Але увільнення від нього нема — під страхом вічної ганьби й осуду пізнійших поколінь. І для того щоб се відповідальне діло зробити, наше громадянство мусить відложити все й піддати, підпорядкувати себе йому і тільки йому"

Антиукраїнська політика більшовицької влади, вважає М. Грушевський, назавжди покінчила з "московською орієнтацією" українських соціалістів. Вона продемонструвала всім, що ніякого "загальнодемократичного фронту" всіх прогресивних сил Росії не існує.

Головним же результатом наступу більшовиків проти Центральної Ради її голова вважає моральне очищення українського соціалістичного руху, звільнення від "песького обов’язку" щодо Росії. "Я вважаю таке визволеннє від "песького обовязку" супроти Московщини незвичайно важним і цінним. Роздумуючи над сим моментом, я думаю, що недаремно пролилась кров тисяч розстріляних українськиї інтелігентів і молодїжі, коли вона принесла, чи закріпила духовне визволення нашого народу від найтяжшого і найшкідливійшого ярма, яке може бути: добровільно прийнятого духовного чи морального закріпощення. Я скажу різко, але справжніми словами: се духовне холопство, холуйство раба, котрого так довго били по лицї, що не тільки забили в нім всяку людську гідність, але зробили прихильником неволі’ й холопства, його апольогетом і панегіристом. Росийські белетристи закріпили в художній формі тип такого холопа, і яще раз вибачаюсь за грубе слово: таким холопством я вважаю ту вірність, ту служебність не за страх, а за совість, глубоку і необориму, поколіннями виховану, яку українське громадянство виявляло — в одних часах меньше, в иньших більше — супроти державних, культурних і національних інтересів Росії й великоруського народу"

Аналізуючи перелом у світогляді мислителя, М. Жулинський відзначав, що "Тепер після цього очищувального вогню, який запалив більшовизм війною з Україною, згоряють ілюзії Михайла Грушевського щодо спільних інтересів революційної демократії. Тепер він бачить, що російські так звані соціал-демократи, ці революційні соціалістичні кола — традиційні "твердоголові централісти і об’єдинителі", які агресією проти України поставили "хрест над цією ідеологією""

Констатувавши необхідність відходу від позиції "вірності ідеям загальноросійського демократичного руху", М. Грушевський ставить питання про необхідність нового вибору України. Для цього він звертається до її історії, традицій державності, геополітичного спрямування розвитку. Торгівельні зв’язки, вважає вчений, багато в чому обумовлювали переважання тих чи інших культурних впливів, чи то грецьких в античні часи, чи то візантійських та норманських епохи Київської Русі, чи західноєвропейських в пізньому Середньовіччі, а разом з тим і геополітичних орієнтацій. Як відзначає М. Грушевський, можна говорити про "повну перевагу західних впливів" з кінця XII сторіччя: "Се почалось ще з галицько-волинських князів, далі скріплюєть ся й росте з переходом сих земель під власть Польщі"

Польща виступала транзитною територією для західноєвропейських впливів в Україні. Причому, якщо духовно-культурні зв’язки розвивались, у першу чергу з Італією та Францією (десятки і сотні молодих українців навчались в університетах цих країн), то технічно-культурні — з Німеччиною. "Вроцлав і Гданськ, два історичні ринки українського експорту (зруйнованого тільки силоміць російським правительством в XVIII в.) були головними посередниками й джерелами сих західних, німецьких впливів"

Приєднання України до Московського царства призвело до розриву традиційних зв’язків з Західною Європою, насильницької зміни зовнішньо-торгівельних пріоритетів та геополітичних орієнтацій. Цей процес був свідомо організований царським урядом: заборона, без спеціального дозволу, виїжджати на навчання за межі імперії, система розпоряджень влади, що направляли українську торгівлю лише через північні порти імперії і т.д. "Російська торговельна і митова політика, не спиняючись ні перед чим, щоб розірвати й зруйнувати торговельні зв’язки України з її історично сформованими західними ринками, щоб знищити взагалі українську торговлю й віддати український торг в руки купецтва московського й притягнути Україну економично до півночи, до великоруських центрів — Петербурга і Москви" . Україна поступово мусила втратити традиційні зв’язки і поступитися власними геополітичними інтересами на користь "старшого брата". Завдання української влади, підкреслює М. Грушевський, полягає в тому, щоб відродити природні зв’язки України із Західною Європою, зорієнтувати суспільство на європейські ідеали та систему цінностей.

Ця духовна орієнтація на Європу є, на думку вченого, не насильством на