Саме тому серед перших необхідно відновлювати традиційні зв’язки з європейськими країнами, у першу чергу з Німеччиною: "дружні звязки з Німеччиною обіцяють нам, що двері її фабрик, лябораторій, дослідних станцій, спеціальних шкіл будуть відкриті перед нашою молодїжю й усякого рода спеціалістами"

Контакти з Європою повинні допомогти ліквідувати технологічний розрив і відновити культурні взаємини, забезпечуючи зовнішньополітичну безпеку. З цього виводить М. Грушевський необхідність "нашої західної орієнтації", заміну нею "орієнтації" московської, можливість звільнення від "песького обов’язку" перед Росією.

У той же час, вчений, розуміючи недоліки односторонньої "західної орієнтації", зазначає "коли народність наша, дух нашого народу тягне нас на захід, край (виділення М. Грушевського — О.С.) завертає енергію, нашу працю на схід і полуднє, у сферу нашого моря, нашого комунікаційного центру, до котрого ведуть нас наші ріки і повинні б були повести всі наші дороги, коли б вони будувались нами, в орієнтованню нашими інтересами, а не мали би своєю метою — навпаки — боротись з природною орієнтацією нашого економичного й культурного життя". На півдні і на сході знаходяться країни, які можуть постачати в Україну сировину для промисловості і стати ринками для збуту її товарів, технологічний рівень яких не дозволяє, поки що, їх експортувати на Захід. Широкі зв’язки з Середньою, Центральною, Передньою Азією, Середземномор’ям повинні створити зовнішні умови для економічної стабільності країни.

Геополітичні умови існування України, на думку М. Грушевського, штовхають її до виходу з російського евроазійського простору до Європи з одночасним підтриманням тісних зв’язків з країнами чорноморського та середземноморського басейнів — районів її комунікаційного простору. Реалізація цього завдання дасть можливість Україні прилучитись до промислових технологій на науки європейської цивілізації, налагодити власне виробництво і широку торгівлю та підвищити, на цій основі, добробут своїх громадян.

Однак матеріальний добробут громадян не може бути головним завданням української держави: "Для того щоб дати з України світови ще одну міщанську республіку, хоч би й демократичну, по правді, не варто біло стільки труду й заходу. Для того, щоб тільки підняти добробут нашого народу й дати йому кращу матеріальну культуру, шкода тієї крови й жертв, котрі зроблено для визволення України — і ще мусить ся робити, довго і довго, для закріплення і забезпечення її політичних і соціальних здобутків. Найкращі сини нашого народу, цвіт і надія його поклали голови — і покладуть їх іще, для того щоб дати щось дійсно цінне своєму народови — і в нім людству взагалі"

Лідер нації, що ще кілька років тому говорив про "здорову юшку" матеріального добробуту та "нестисненого" національного розвитку, під тиском вибухоподібного зростання національної свідомості українців з початком революції 1917-1920 рр., починає мислити в рамках ідеї історичної місії українського народу. Місії, яку він повинен здійснити в ім’я всього людства. Таким чином відбувається певне повернення української політичної думки соціалістичного напряму до своєї висхідної точки — ідеї безелітності української нації та її всесвітньо-історичної визвольної місії сформульованої М. Костомаровим у "Книгах буття українського народу".

Виходячи з постулату про особливе моральне покликання Української нації, М. Грушевський формулює ідею Великої України: Обставини так зложились, що великі завдання і досягнення стали для нас можливі, що ми можемо творити не тільки свобідну й незалежну Україну, а й Україну Велику (виділення М. Грушевського — О.С). Велику не територією, чи богацтвом, чи пануваннєм над иньшими, а велику ... соціально-моральними вартостями... Сеї величини я їй бажаю й прагну, иньшої — імперіалістичної, чи мілітаристичної не хочу ні трохи, вважаю її небезпечною спокусою. Коли хочу для України й економичної сили, й мілітарної, й культурно-інтелєктуальної, то для того тільки, щоб була вповні осягнена й забезпечена можливість того морально-соціального розвитку про який я говорив". Підставами творення Великої України вчений вважає українське село з його морально-культурними традиціями та українізацію міста.

М. Грушевський звертає увагу, що традиційно серед українських соціалістичних партій державність ототожнювалась з "бюрократією та імперіалізмом". Саме тому вони, як правило, ставили себе в опозицію до держави як такої і під впливом російської культури, яка на думку вченого, глибоко пройнята антидержавними, анархістськими ідеями, вважали ознакою доброго тону не мати нічого спільного з державою, максимально обмежувати її роль у громадському житті, а той і закликати зовсім обходитись без неї.

Тепер погляди одного з найбільш авторитетних українських соціалістів, того, хто між лютим та жовтнем 1917 року зробив так багато, що не відбулись головні інститути української держави — армія, поліція, вся вертикаль виконавчої влади — докорінно змінюються: "Ся спадщина — яка між иньшим так яскраво виявила себе в пресі не тільки росийській, а й українській: в кампанії против українського правительства по його повороті до Київа, в бажанні спихнути на чиїсь сторонні, не соціалістичні і навіть не-українські руки державну керму в такий незвичайно небезпечний, критичний момент, — се безперечно, нездорова і небезпечна для наших державних і народн’іх інтересів спадщина. Українське громадянство повинно отрястись з неї якнайскорше. Українська демократія повинна приложити всі свої старання до того, щоб мати таку державу, яку їй треба і якої вона хоче,