Такий М. Грушевський тривалий час цілком влаштовував владу. Навіть після згортання процесів українізації і з початком масового терору проти української інтелігенції "розстріляного відродження", він не був офіційно обвинуваченим у антирадянській діяльності, хоча в березні 1931 року і був висланий до Москви, де опинився практично в повній ізоляції від України та українства. Після невдалої операції проведеної під час його лікування на Кавказі 24 листопада 1934 року великий вчений, талановитий організатор української науки і не надто вдалий політик і керівник держави Михайло Грушевський помер.

Роль М. Грушевського в розвитку української державницької ідеї не можна оцінити однозначно. Великий вчений, що створив концепцію української історії, як процесу становлення і розвитку нації, в області політики він залишався на позиціях безелітності української нації та несприйняття нею державницької ідеї. Прекрасний знавець минулого, він досить часто помилявся в оцінках поточної ситуації та у прогнозах на майбутнє. Організатор української науки, освіти, активний громадський і політичний діяч, він послідовно прагнув не виходити за межі ідеї автономізму. Навіть криваві події революції 1917-1920 рр., вибухоподібне зростання національної свідомості українців, не надто змінили його погляди — визнавши необхідність існування самостійної української держави, він одразу ж почав "шукати" їй місце в майбутній світовій федерації. Гіркі слова щодо, по суті, антидержавницької позиції українських соціалістів він поєднував з тотальною критикою прихильників самостійницької ідеї.

Оцінюючи концепцію української держави розроблену М. Грушевським, не можна повною мірою погодитись з твердженням А. Коцура про те, що "Серцевиною державницької ідеї, за Грушевським, є визнання невіддільного права українського народу на самовизначення й пошук його оптимальних форм. Він постійно наголошував на тому, що повна самостійність та незалежність є послідовним логічним завданням запитів самого національного розвитку та самовизначення будь-якої нації, що займає певну територію і має достатні задатки та енергію розвитку". Державну самостійність М. Грушевський визнавав як вимушену, перш за все зовнішніми обставинами, необхідність з якою українські прихильники соціалістичної ідеї повинні рахуватись.

Ґрунтовно проаналізувавши сутність теоретико-методологічних засад української політичної думки на початку XX сторіччя, основні парадигми політичного мислення українських лідерів, Ю.Левенець зазначає: "М. Грушевський як політик пройшов шлях від засновника національно-демократичної партії Галичини і Товариства українських поступовців у Києві до, по суті, творця засад української незалежної держави. Він був головою Центральної Ради, а згодом визнав Радянську владу в Україні і висловив готовність служити їй. Змінювалися його погляди, еволюціонували суспільно-політичні концепції, філософське сприйняття дійсності. Але любов до свого народу і до історичної істини для нього завжди були вищим мірилом і в науковій творчості, і в політичній діяльності. Він був сином своєї епохи, тому в житті та діяльності М. Грушевського, як і в багатьох інших визначних діячів України, з усією глибиною відбилася трагічна історична доля розчленованих політичними кордонами українських земель, що були позбавлені власної державності"

У той же час, науковий доробок М. Грушевського та його діяльність на ниві практичної політики мали для державницької ідеї позитивне значення в тому сенсі, що його послідовна народницька позиція, прихильність до успадкованих ідей попередників, призвели до формування нового напрямку українського політичного мислення. Як зазначає Л. Винар "Державницький напрям в українській історіографії з’явився як своєрідна реакція на праці істориків-народників, які ставили в центрі історичного процесу народ, народні маси. Костомаров, Антонович і Грушевський були представниками народницької історіографії, яка домінувала в Україні приблизно до вибуху

Першої світової війни. Учні Грушевського у Львові, які творили його першу національну школу української історіографії, яку Багалій називав "Галицькою школою істориків", перебрали від її засновника історичну схему, методологію історичного дослідження і його історіографічні та історіософічні концепції"

Аналізуючи особливості розвитку української політичної думки цього періоду, М. Кармазіна звертає увагу на те, що "З часу М. Костомарова інтелектуальна еліта дивилась на українців як на соціально некомплектний організм, "мужицьку" чи "плебейську" масу, якій зрадили (виділення М. Кармазіної — О.С.) провідні верстви". М. Грушевський, що продовжував традицію і М. Костомарова і М. Драгоманова і В. Антоновича, не просто приймав тезу про безелітність української нації, а й базував на ній діяльність Центральної Ради УНР, маючи в ній незаперечний авторитет.

В. Липинський, С. Томашівський, Д. Дорошенко та інші, прийнявши методологію та загальну схему української історії М. Грушевського, витлумачили тезу про безелітність української нації не як головну перевагу українців у час побудови нового, соціалістичного суспільства, а як корінну причину бездержавного існування України. Проблема формування провідної верстви нації, повноцінної соціальної та політичної структури суспільства, від цього часу стає постійно присутньою в українському політичному мисленні.

Одночасно, реакцією на поразку української революції, спричиненої, значною мірою, позицією її вождів, стало домінування у свідомості міжвоєнного покоління тоталітарних політичних вчень. Українська молодь, що пройшла через революцію, не бажала слухати лідерів, що призвели Україну до поразки. Вона сприймала тоталітарну ідеологію — національний варіант більшовизму в Радянській Україні та донцовську — поза її межами.

Раціоналізм та стійка прихильність до демократичних, легітимних методів вирішення національних та