Об’єднавшись в представницькому органі, українські прогресивні сили, підкреслює В. Винниченко, поставили перед собою задачу формування української державності. "Але нашою метою, істотною, ґрунтовною метою була не сама державність. Наша мета була — відродження, розвинення нашої національности (виділення В. Винниченка — О.С.), пробудження в нашому народі своєї, національної гідности, почуття необхідности рідних форм свого розвитку, здобуття сих форм і забезпечення їх. Державність же є тільки засоб для сеї істотної цілі (виділення В. Винниченка — О.С.). І через це процес здобування сеї державности вже мав би служити пробуджуючим, наштовхуючим і усвідомлюючим фактором. Чи вигралось би чи програлось, а процес був би все одно й він уже сам викупив би й покрив би всі можливі неудачі"

Можливі невдачі у формуванні української державності, на думку В. Винниченка, пов’язані з неготовністю нації до вирішення завдання такої велетенської ваги. Адже, як соціаліст, він наполягав саме на "творенні з нічого", а не на "відродженні" чи "реформуванні" державності українського народу. Старі форми були неприйнятними для наповнення їх новим, соціалістичним змістом: "... всі органи державного (виділення В. Винниченка — О.С.) управління й господарства мають бути насамперед утворені на Україні, там, де їх зовсім не було до сього часу. Це не переформування старих, організованих, пристосованих до життя віками апаратів, не заміщення одних людей другими. Ні, творити все з самого початку, з самих дрібничок, творити в місяць-два те, що в других землях утворювалось десятками віків. Творити ці органи, не маючи ніякої мілітарної сили й маючи в той же час проти себе й мілітарну, й поліційну, адміністративну силу старої держави, маючи проти себе ворожість усієї неукраїнської людности"

Головна проблема у створенні цієї нової української державності, як вважає В. Винниченко, — "наша бідність на інтелігентські сили". Нестача підготовлених, професійних і глибоко патріотичних державних керманичів несе в собі загрозу не лише для українського руху, конкретних його лідерів, а й для самої ідеї: "Ми розуміли всю небезпеку, на яку наражали саму ідею української державности (виділення В. Винниченка — О.С.) на випадок неудачі, на випадок виявлення нашого безсилля, неуміння, недозрілости". Головна надія одного з лідерів спиралась на віру в потужні інстинкти самоорганізації широких мас населення. Він вважав, що достатньо передати енергію народу провідникам держави, відкрити шляхи розвитку могутніх творчих сил мас і держава витвориться саме в тій формі, яка найбільше відповідатиме мріям трудящих і історичним завданням революції.

Активна діяльність по створенню інституцій української державності була перервана більшовицьким виступом у Петербурзі та наступом їх військ на Україну. Успішність цього наступу зумовлювалась, на думку В. Винниченка, цілим рядом факторів.

Першим з них він вважає відхід лідерів Центральної Ради від соціалістичних ідеалів. Цей відхід був пов’язаний з переходом до реального творення владних інституцій. "Як тільки ми переступили межу морально-правової, революційної влади, як тільки наблизились до творення юридичної державності, так з того моменту й почалось забування дійсної сутності нашого руху: інтерес наших працюючих мас, їхнє національне й соціальне відродження. Засоб (виділення В. Винниченка) цього відродження, — тільки засобі — ми почали приймати за ціль і єдину ціль нашого руху. Державність стала домінуючим мотивом наших дій"

Але не сама по собі прихильність до держави була помилковою. Центральна Рада, як вважає В. Винниченко, виявилась недостатньо соціалістичною, не зрозуміла необхідності побудови саме "робітничо-селянської" держави, а тому не могла протиставити нічого дієвого більшовицькій пропаганді. Насторожене ставлення до ідеї робітничо-селянської держави у лідерів українського руху він пояснює саме тим, що її пропагували більшовики, і прихід влади рад асоціювався з поверненням в Україну російської влади.

Наслідком такого нерозуміння більшовицьких ідей, вважає В. Винниченко, що "... стільки, справді, тої енергії, сил, завзяття, крови й життя ми вклали на те, щоб зробити ... не свою державність (виділення В. Винниченка), ворожу нашій нації, згубну для неї!". "Не свою" не національно, а соціально. Тобто, замість української держави робітників і селян, Центральна Рада будувала українську буржуазну державу.

І. Огієнко, правда з інших ідеологічних позицій, підтверджує висновок В. Винниченка. Він писав:"... український народ в масі своїй покладався на крайні комуністичні гасла, а українська інтелігенція — на демократичний націоналізм. Центром усього питання відразу стала земля (виділення І. Огієнка — О.С.), а Центральна Рада якраз із цим питанням найбільше воловодилась і відтягала"

Для української влади, як висловлюється В. Винниченко, "національне питання стоїть поза сферою соціального життя". 1 в цьому її найголовніша помилка, оскільки для працюючих класів побудова української державності сприймалася не як засіб збереження національної ідентичності та соціального визволення, а як проста заміна національної форми — синьо-біло-червоного прапору імперії на жовто-блакитний. Українська влада, декларуючи безбуржуазність української нації фактично будувала українську буржуазну державу.

Ця суперечність між словом і ділом, на думку В. Винниченка, стала головною причиною швидкої втрати авторитету Центральної Ради серед широких мас населення, а, особливо у війську. Селяни, одягнуті у військову форму, краще сприймали більшовицькі лозунги про негайну