Після початку Другої світової війни і окупації Франції, в якій проживав письменник, німецьким військами В. Винниченко отримав пропозицію про співробітництво з окупантами в огляді на перспективу майбутньої війни з СРСР. Він рішуче відкинув цю пропозицію за що був заарештований і кинутий до концтабору, з якого був звільнений військами союзників.

Тяжкі перипетії особистого життя, спілкування з людьми, що прибували з Радянської України, доволі похилий вік, спонукали письменника до написання 1949 року праці під красномовною назвою — "Заповіт борцям за визволення".

Вихідною тезою книжки В. Винниченко робить відповідь на питання про те, що потреба української нації є "Та сама, що у всякої індивідуальної істоти на землі: зберегти своє життя, забезпечити його розвиток, передати спадщину в наступні покоління. Які є найкращі засоби для цього? Поки що людство розбите на окремі національні колективи, які переважно звуться державами, то очевидно, що найкращим засобом збереження його життя і розвитку кожної нації — є державність, себто комплекс тих інститутів економіки, політики, культури, які діють на території, населеній національним колективом, які зв’язують його у компактну цілість, які забезпечують його розвиток у сучасному і майбутньому. Нація без державности є покалічений людський колективний організм. Через те так жагуче всі, так звані "недержавні нації" прагнуть своєї держави, через те так самовіддано окремі члени її віддають усі сили свої на здобуття її й тому з такою ненавистю ставляться до тих, які стоять на заваді цьому, себто, які тримають їх колектив у покаліченому стані"

Визначивши державність, як пріоритетне стратегічне завдання, що стоїть перед української нацією, В. Винниченко говорить про необхідність знайти відповідь на питання про тактику дій українських сил. Чи це має бути боротьба за "створення" української держави, чи за її "визволення".

Висновок письменника і одного з чільних діячів УНР є цілком однозначним. Це боротьба за "визволення", оскільки українська держава існує. "Українська держава, українська державність на Україні є. Її створив народ, вся українська нація в процесі великого перевороту життя в "тюрмі народів" — Росії, Без цієї (виділення В. Винниченка — О.С.) творчости ніякі вожді, проводи, міністри не могли б і одного камінчика в будівлі української державности покласти. А так само через це і зруйнувати цю будівлю не так легко"

Українська державність існує у формі УРСР. Факт її існування змушені визнати навіть найбільші її вороги — "руські імперіалісти у всіх виглядах". Навіть більшовики, підкреслює В. Винниченко, змушені визнавати, що існування української держави є нормальним, природним явищем, яке має під собою всі необхідні для того передумови. "Та більше: настільки Українська Держава є безперечний факт, що руський советський імперіалізм не тільки мусів майже всі атрибути державности, створеної українським народом (органи державної економіки, адміністрації, суду, освіти й т.д.), але й уважає за можливе ввести Україну в Організацію Об’єднаних націй (ООН) як самостійну державу з правом окремого від усього Советського Союзу голосу (весь час Україна і Советський Союз виступають відокремлено)"

На заперечення про те, що дії СРСР щодо представлення України в ООН є лише закамуфльованою спробою радянського керівництва отримати додатковий голос в цій авторитетній міжнародній організації, В. Винниченко зауважує: "Це всією планетою визнаний і зафіксований факт, це є визнання всім інтернаціональним світом здобутків української національної Революції. ... кожний щирий, національно-свідомий український патріот повинен всіма способами піддержувати, й на всю планету проголошувати це визнання, затверджувати його в свідомости цивілізованого людства"

В українському русі, відзначає В. Винниченко, тривалий час існують дві основні орієнтації — на зовнішню допомогу та на внутрішні сили. Перша орієнтація представлена, на його думку, переважно діячами націоналістичного руху, представниками заможніших шарів українського суспільства та їх політичними агентами. Друга, до якої письменник відносить і себе — українськими послідовними прихильниками соціалістичної ідеї, захисниками інтересів трудового народу, як в самій Україні, так і на еміграції.

Саме вони, разом з народом, створили Українську Державу. "Не емігрантські "вожді" та "міністри", а Грушеські, Скрипники, Єфремови, Хвильові, навіть Любченки і всі свідомі підсоветські українці тисячами віддавали (виділення В. Винниченка — О.С.) свою свободу, здоров’я і життя за неї, тисячами віддають і тепер, як у рядах партійних робітників, так і в рядах найактивнішої частини українського населення, яка зветься Української Повстанською Армією"

В. Винниченко переконаний, що існуюча форма української державності не може влаштовувати справжніх патріотів. Вона окупована, пограбована, покалічена, а не вільна, самостійна і багата. Однак вона живе, зберігає сили, не дає ворогам себе знищити, а, головне, плекає в собі ідею самостійності, що готова вибухнути в слушний час.

Самим фактом свого існування УРСР здійснює велику виховну роль в масах українського населення. Після сторіч бездержавного існування з’являється сила звички вирізняти свою територію, свої, нехай і умовні, кордони, свої, нехай і не вповні національні, зовнішні атрибути державності. Важливим завданням українського руху є, вважає В. Винниченко, закріплення цих звичок у свідомості українців. Це розуміли соціалістичні діячі української еміграції, розуміли і українські націонал-комуністи: "Михайло Грушевський і його близькі товариші Шраг, Христюк, Чечель та інші (які з еміграції вертались в Україну) їхали на великий самокритичний подвиг, на тяжку боротьбу за здобутки нашої революції; Скрипник, Хвильовий і цілий ряд чесних, сміливих, відданих справі українського державного відродження людей провадили таку саму боротьбу в Україні..."

Визволення Української державності від більшовицької окупації, вважає В. Винниченко,