"В Україні розвивалися практично дві революції, цілі яких, поза ілюзорну схожість соціальних гасел, були, по суті, різні. У середовищі російськомовного робітничого класу революція в Україні мала всі загальні ознаки російської революції — ради робітничих і солдатських депутатів та місцеві організації головних російських політичних партій. Тут, по суті, розвивався лише місцевий варіант загальноросійської революції. В українському селі, завдяки його самоорганізації через Селянську Спілку та мережу селянських кооперативів, об’єднаних Центральним Українським Кооперативним Комітетом, українські соціалісти завжди могли мобілізувати тисячі селян для міських маніфестацій. Це — ключ до сили українського руху і його органу — Української Центральної Ради в Києві"

Але ця сила була використана керівництвом Центральної Ради вкрай неефективно. Причинами цього є і певна інертність українського селянства, низький рівень національної свідомості, традиційне несприйняття держави, і нездатність чільних діячів українського руху в той важливий історичний період зуміти поєднати державницьку і соціальну ідею таким чином, щоб вона стала прийнятною основній масі населення, їх зашореність в ідеологічних питаннях, прагнення "зберегти вірність загальноросійському демократичному руху".

Чільними діячами, погляди і діяльність яких найбільш суттєвим чином вплинули на долю української державності в буремні роки революції 1917-1920 рр., були Голова Центральної Ради М. Грушевський та його заступник, Голова Генерального Секретаріату УНР, Голова Національного Союзу та Голова Директорії в перший період її діяльності В. Винниченко.

Говорячи про вплив М. Грушевського та його ідей на долю Української Народної Республіки, один з її чільних діячів часів Директорії І. Огієнко згадував: "Спочатку, в 1917-1918 роках в Україні панувала автономія, як своя ідеологічна форма державного устрою. Автономія з ким? З Росією. Так навчав проф. Грушевський, а всі інші йшли за ним.

І це була головна ідеологія початкової Центральної Ради. Українська інтелігенція була нечисленна, політично таки мало свідома, у своїй переважаючій більшості міцно і сильно пов’язана з інтелігенцією російською. Свої українські партії тільки но починалися, своєї виробленої традиції не мали і народу за собою ще не вели, а коли мали його, то небагато. Усі були провінціяли. Київ традиційно столицею ще не був, бо столицею — і то дуже міцною — таки справді був Петербург"

Михайло Грушевський (1866-1934) — визначний український історик, організатор української науки, громадський та політичний діяч, народився в м. Холмі в родині педагога-славіста, що походив з старовинного роду священиків з Київщини. Освіту отримав спочатку в Тифліській гімназії, а пізніше — на історико-філологічному факультеті Київського університету св. Володимира. Саме тут він розпочав свою наукову працю під керівництвом В. Антоновича — видатного історика і діяча українського руху. Саме за рекомендацією Антоновича він очолив кафедру історії Східної Європи у Львівському університеті, яку перетворив, по суті, на кафедру історії України.

Вплив В. Антоновича на формування М. Грушевського як історика та громадського діяча був надзвичайно великим. Від свого вчителя дослідник перейняв, як вихідну ідею методології дослідження та політичної діяльності, концепцію "єдиного потоку", згідно з якою українці були безелітною нацією для якої боротьба за національне визволення означала, у першу чергу, вирішення питання соціального звільнення, а не створення власної національної незалежної держави. Ці погляди в українській політичній думці базувались на ідеї всесвітньої історичної місії українців, сформованої в програмних документах Кирило-Мефодіївського товариства М. Костомаровим і розвинутої в концепції "громадівського соціалізму" М. Драгомановим та його сподвижниками.

Згадуючи про початок громадської роботи вченого, О. Лотоцький писав: "Грушевський почав брати активну участь в справах громадських ще років за п’ять до од’їзду свого з Київа в Галичину. Спершу його діяльність полягала головно в організації наукової праці, а що далій приймала і політичний характер. Став він натуральним і непримінним співробітником Антоновича і Кониського, створюючи з ними чинне тріо в тодішній політичній акції. Коли з "новою ерою" народилася кафедра східно-європейської історії на львівському університеті, що фактично мала вона бути кафедрою української історії, то власне єдиним кандидатом на кафедру був Грушевський..."

У Львові М. Грушевський активно включився у роботу в українському русі, виконуючи своєрідну роль зв’язуючої ланки між галицьким та наддніпрянським українством. 1894 року він виступає з ініціативою заснування Історико-філософської секції Наукового товариства імені Т. Шевченка, яку і очолює. А з 1897 р. стає головою НТШ, яке під його керівництвом стало відігравати роль своєрідної національної академії наук. Висока вимогливість до членів товариства, організаторські здібності, особистий талан та авторитет вченого сприяли тому, що досить скоро членство в НТШ стало престижним і для багатьох європейських вчених. З 1895 по 1913 рр. М. Грушевський очолював редакцію "Записок НТШ", а 1898 року, разом з І. Франком, організував вихід Літературно-Наукового Вісника, що сприяло створенню єдиного наукового простору для передової української інтелігенції. Навколо обох видань зосередились практично всі кращі українські наукові та літературні сили.

Зусиллями М. Грушевського у Львові сформувалась наукова школа істориків України до якої, зокрема, належали О. Терлецький, С. Томашівський, І. Крип’якевич, М. Кордуба та ін. 1898 року у Львові побачив світ перший том найвідомішої праці вченого — "Історії України-Руси".

Активна політична діяльність М. Грушевського починалась в Галичині, де він став одним із засновників Національно-Демократичної Партії, з якої, правда,