У цей період вчений виявив себе талановитим політичним публіцистом, опублікувавши велику кількість статей, присвячених українській проблемі, у Літературно-Науковому віснику, "Украинском вестнике", "Украинской Жизни" (редагованій С. Петлюрою) та ряді інших українських та російських видань. Ці статті стали основою цілого ряду збірок, в яких розкривалось розуміння М. Грушевським завдань та перспектив українського руху.

Однією за найбільш показових для розуміння вченим тогочасної української проблематики є збірка під красномовною назвою "Освобождение России и украинский вопрос. Статьи и заметки". Говорячи про зміст так званого "українського питання", яке було активізоване у свідомості політичної еліти та широких мас населення Російської імперії бурхливими подіями революції, М. Грушевський писав: "Це питання в дійсності полягає в тому: Що повинен зробити уряд Росії, її правлячі та керівні кола, щоб по можливості згладити страшну шкоду, нанесену українському народу політикою придушення і викорінювання, що застосовувалася до нього в продовж сторіч в інтересах цієї держави, державної народності, "общерусской" культури та Інших фетишів? Які заходи повинні бути прийняті, які засоби культурного і національного розвитку і самовизначення повинні бути надані українському суспільству, українським народним масам, щоб відновити їхню самодіяльність, вивести з того стану пасивності, заціпеніння, занепаду, до якого привела їх політика гонінь українського національного життя? Що повинно бути зроблене в цьому напрямку негайно, зараз же? Це питання чекає свого вирішення від уряду, представництва і громадськості Росії і вони не вправі ухилитися від нього"

Поставивши українське питання як проблему моральної відповідальності російських урядовців та всього суспільства за ті історичні образи й утиски, що їх зазнала українська нація за час перебування в складі Російської імперії, М. Грушевський покладає великі сподівання на те, що революційні події та демократизація суспільного життя дозволять реалізувати цю відповідальність у конкретних формах організації українського національного життя. Сподіваючись на підтримку в цьому питання "прогресивної російської громадськості" вчений прагне заспокоїти її та відмежуватись від звинувачень українців в "мазепинстві".

Будучи прихильником соціалістичної ідеології, він робить спробу апелювати до раціональних мотивів поведінки лідерів російського, у першу чергу революційного, руху в сподіванні на їхню підтримку. Вчений говорить про те, що українці чудово розуміють — "... належність до великого і добре організованого державного союзу може дати економічному і культурному розвитку народностей і областей, що входять до його складу, дуже багато вигод не пов’язаних з експлуатацією народів і областей. Більший простір і свобода економічного спілкування, створення більш великих і досконалих просвітніх і культурних закладів, велика безпечність від міжнародних ускладнень і утисків, є, наприклад, такими вигодами. Якщо при цьому мирний розвиток обласного і національного життя, у формі або федерації або добре поставленої автономії, гарантується від утисків і експлуатації державою або іншими областями, то народність або область, що входить до складу такого упорядкованого державного союзу, навряд чи ризикне такими явними вигодами для досягнення повної державної незалежності"

Повна державна незалежність, вважає М. Грушевський, пов’язана, у першу чергу, із деякими зовнішніми атрибутами, які він, з деякою іронією, називає "задоволеннями". Але навіть такі "задоволення", як власні марки і гроші, уряд і армія, власні жандарми і тюрми, вважає один з лідерів тогочасного українського руху, є цілком поєднувані зі збереженням державної єдності. "... менш примхливе суспільство охоче позбавить себе цих вишуканих задоволень, поступаючись ними за більш просту, але здорову юшку забезпечення свободи культурного і суспільного самовизначення, нестисненого національного розвитку, можливості вільно влаштовувати і розпоряджатися своїми місцевими відносинами і засобами, — усього того, що дасть йому федеративний або широко поставлений автономістичний лад держави". Очевидно, що таким "менш примхливим суспільством" вчений вважає українське, що, не маючи власної політичної та економічної еліти, складаючись, практично, лише з селян та робітників, цілком готове задовольнитись "здоровою юшкою" автономії.

Говорячи про національно-державний ідеал України, як він його розуміє, М. Грушевський досить часто використовує терміни "федерація" та автономія", або "широка автономія". Зміст, який він в них вкладає, дає змогу точніше зрозуміти позицію вченого, чий авторитет мав такий потужний вплив на ідеологію українського руху в перші десятиріччя XX сторіччя.

Розуміючи необхідність роз’яснення своїм прихильникам змісту використовуваних термінів, сам М. Грушевський писав в опублікованій 1917 року праці "Якої автономії і федерації хоче Україна": "Коли ми хочемо розібрати ся в тих назвах, які означають більш або менш право й можність якої небудь країни, себто її громадянства, її людности, порядкувать свої справи та правити ся по своїм правам і постановам, то йдучи знизу до гори, від меншого до більшого, се будуть такі форми громадянського пожиття:

повний централізм,

адміністраційна (бюрократична) децентралізація,

вузша або ширша самоуправа (самоврядуваннє),

вузша (обмежена) або широка автономія,

неповна (несуверенна) державність,

самостійна незалежна держава"

Для того, щоб заспокоїти російську громадськість М. Грушевський постійно наголошує на прихильність українського руху ідеї автономії — широкої, зі значними прерогативами організації внутрішнього життя краю. Федерація в його трактуванні є більш високим рівнем політичної самостійності краю, що. за сучасною термінологією, ближче за змістом поняттю конфедерація. Не даремно улюбленим прикладом федерації у М. Грушевського є устрій Швейцарії.

У той же час вчений наголошує на тому, що конкретний зміст поняття визначається реальними прерогативами влади