Говорячи про федеративний устрій майбутньої Росії та автономний статус в ній України, М. Грушевський наголошує на тому, що програмоюмінімум українства є широка автономія, а програмою максимум — федерація і "неповна самостійність". При цьому, нам його думку, українські прихильники соціалізму і демократії в цілому є свідомими противниками самостійницьких ідей: "... у вирішенні українського питання ми будемо виходити не з "історичних прав", яким є акт добровільного приєднання України до Росії, що створив відносини особистої унії між ними в одних сторонах політичного життя та відносини федеративні в інших і насильно скасований російським урядом усупереч ясно вираженим бажанням і протестам українського народу, що не переставав, до повної знемоги політичного життя, вимагати відновлення цих "статей Богдана Хмельницького", як конституційної хартії України". Подібне твердження повинно було чітко підкреслити, що М. Грушевський займає позицію протилежну зробленому М. Міхновським "правничому виводу прав України".

Протистояння самостійницькій ідеології, на думку М. Грушевського, якнайповніше відповідало інтересам українського народу, який був репрезентований працюючими класами. Ототожнення національної і соціальної ідеї було головним ідейним підґрунтям, що формував концепцію української державності великого вченого. Як підкреслює А. Коцур, "M. C. Грушевський причетний до створення фактологічного підґрунтя філософії української ідеї, очоливши національно-демократичний напрям тлумачення української ідеї та історичних шляхів її розвитку. Він однозначно зазначав, що інтереси трудового народу — це найвищий закон власної громадської організації"

Самостійництво неприйнятне М. Грушевському з багатьох причин. Серед них і бажання залишитись вірним ідеалу інтернаціональної єдності соціалістичного руху, до якого вчений відносив себе, і небажання накликати на українців звинувачення в "мазепинстві", за допомогою якого протягом віків в Російській імперії душились найменші прояви української національної свідомості, і прагнення продовжити успадковану традицію української політичної думки якою він її розумів.

Більше того, коли представники правих українських сил, що стояли на позиціях національної емансипації, зробили спробу організувати в Думі власну фракцію, М. Грушевський виступив різко проти подібного кроку. "... політичні процеси не дали організуватися тоді українським правим. З приводу чуток про організацію правої фракції в III Думі "Рада" устами М. Грушевського забила на сполох, що мовляв "поступове українство" не може йти з таким правим українством". Але з тої причини, що праві були ще не дуже організовані, правої української фракції в III Думі не було сформовано". До дезорганізації українських правих сил приклав руку і М. Грушевський, який, переймаючись питанням про єдність "російського соціалістичного і демократичного руху" послідовно розколював рух український, заявляючи, що ні праві, ні навіть самостійники, що стояли на лівих позиціях у соціальних питаннях, не можуть представляти український народ.

Посилаючись на авторитет попередників великий історик писав: "Вірні завітам українського визвольного руху, що висунув федеративний принцип, як підставу майбутнього улаштування відносин політичних і національних, і проводившого незмінно його, починаючи з т. зв. кирило-мефодіївського братства, ми визнаємо федеративні форми найбільш досконалим способом поєднання державного союзу з інтересами вільного і нестісненого розвитку національного життя, але зараз наполягаємо на здійсненні принципу національно-територіальної автономії, як однієї з основ нового державного устрою. Відповідно до цього територія з переважним українським населенням повинна бути виділена з нинішніх адміністративних підрозділів і поряд із перетворенням органів місцевого самоврядування на широких демократичних початках повинна одержати загальні органи обласного законодавства і самоуправління, керовані народним представництвом у вигляді українського сейму що обирається загальним, рівним, прямим і таємним голосуванням"

Патологічна прихильність демократичним ідеям і лозунгам та небажання розколювати російський соціалістичний та демократичний рух відрізняють М. Грушевського від українських соціал-демократів Галичини, для яких пріоритетність вирішення питання про власну державу як головну передумову здійснення емансипаційних соціальних перетворень, було вже давно розв’язаною теоретичною проблемою. Національно-територіальна автономія була для них програмою-мінімум, а для М. Грушевського, фактично, межею бажань. Для соціалістів Наддніпрянщини, як відзначає М. Жулинський, "Головне, аби покінчити з соціальною несправедливістю, ліквідувати експлуататорів — і чужих, і своїх, національних, здобути свободу для себе і обов’язково, бо ж до цього закликав пролетарський обов’язок, класова солідарність експлуатованих, свободу для інших народів світу. Тоді запанують повсюдно свобода, рівність, братерство без рабства в будь-якій формі — національній чи соціальній. Отже, ніяких незалежних національних держав, можливо і бажано — ніяких кордонів, збройних сил... Повна довіра і гармонія між народами"

Автономія на основі виділення земель населених тими чи іншими національними групами повинна була, на думку М. Грушевського, дати змогу поєднати інтереси єдності соціалістичного і демократичного революційного руху з необхідністю задоволення національних потреб поневолених націй: "Принцип територіально-національної автономії повинен бути прийнятий у ряду інших засад нового державного ладу. Для його здійснення національний принцип повинен бути покладений в основу всіх територіально-суспільних організацій, починаючи із сільської общини і далі — в основу дрібної земської одиниці, усякого роду виборчих округів і провінційних підрозділів. І якщо вона досягає того мінімуму, що може