Будучи найбільш авторитетною фігурою в українському русі того часу, М. Грушевський робить спробу конкретизувати зміст поняття "національно-культурна автономія" щодо України. Його змістом було виділення всіх населених українцями земель імперії в окрему державно-територіальну одиницю з власним парламентом, системою виконавчої влади, освіти. Передбачалась також необхідність ліквідації централізму в церковному управлінні, штучної перетасовки етнографічних елементів в армії, що було одним з основних механізмів денаціоналізації та русифікації представників національних меншин імперії, створення умов для проходження військової служби якнайближче до батьківщини солдат.

У той же час, на думку вченого, національно-територіальна автономія для України наповниться реальним сенсом лише за умови, якщо вона стане загальним принципом реорганізації державного устрою Росії. "Організація обласного українського сейму і пов’язаних із ним органів управління і контролю із широкими повноваженнями в місцевому законодавстві, у розпорядженні місцевими фінансами й обласним земельним фондом, у місцевому управлінні, в організації просвітництва і духовних справах, суспільної безпеки і засобів економічного розвитку, — за аналогією інших найбільш великих автономних організацій Росії, повинна піти одночасно з ними і за аналогією з ними повинні бути визначені межі повноважень сейму і його органів, з одного боку, і центрального парламенту та загально імперських міністерств". Автономні права повинні буди однаковими у всіх національно-територіальних утворень, без винятків та надання привілеїв тим чи іншим національностям. Україна і інші недержавні народи повинні біли мати не менше самоврядних прав ніж Польща чи Фінляндія, як автономні утворення.

М. Грушевський покладав надзвичайно великі сподівання на процеси демократизації політичного життя Російської імперії під тиском революційних подій 1905-1907 рр. Він, користуючись новими можливостями розвитку української культурної та громадсько-політичної діяльності, переносить центр своєї роботи до Києва, перевівши сюди видання Літературно-Наукового Вісника та очоливши щойно засноване Українське Наукове Товариство.

Однак реакція, що настала після революційного підйому і, особливо, після початку світової війни, поклала край багатьом сподіванням української громадськості. Сам М. Грушевський був заарештований і, після двохмісячного ув’язнення, був засланий до Симбірську, пізніше переведений до Казані і до Москви, де перебував під наглядом поліції.

Після початку Лютневої 1917 року революції вчений тріумфально повертається до Києва де очолює щойно створену Центральну Раду. Саме М. Грушевський головним чином визначав позицію цього органу в питаннях майбутнього статусу України, підготовка програмних документів Ради, аж до її ліквідації внаслідок гетьманського перевороту підтриманого закликаними в України німецько-австрійськими військами.

Тогочасні уявлення М. Грушевського про долю України, про поведінку українського руху в умовах першого періоду революції відбиті в його статтях опублікованих 1917 року, що склали збірку під назвою "Хто такі українці і чого вони хочуть". Оцінюючи події цього періоду вчений і політичний діяч писав: "Потреби і домагання України розгортаються в усій широті. Найбільше нещастя в сій хвилі і для правительства і для провідників громадянства — се не поспіти за скорим розгортанням домагань моменту" . Тут чітко означено головний чинник, від якого залежала доля України в цей критичний час — готовність національного провідництва зрозуміти адекватно настрої та бажання мас і очолити боротьбу за їх здійснення. Правда, звичка рахуватись з імперським центром і сподівання на можливість досягти з його боку певних поступок, спонукають Голову Центральної Ради вважати важливим чинником майбутнього української нації і здатність "правительства" піти на зустріч вимогам мас. Для людини, що вважала себе виразником інтересу народу, стояла на позиціях того, що саме маси є творцем історичного процесу така заподатливість перед керівництвом вмираючої держави виглядає дещо дивно. Аналіз минулого давався вченому краще ніж розуміння сучасного та передбачення майбутнього.

Знаходячись в полоні своєї ідеологічної схеми про тотожність для українців питань національного і соціального визволення, М. Грушевський оцінював політичну специфіку історичного моменту наступним чином: "Резолюції, винесені на вселюдних зборах, громадянських і партійних з’їздах, конференціях і нарадах останніх тижнів, не полишають ніякого сумніву щодо тої політичної платформи, на якій об’єднуються всі активні елементи української людності в старе наше домагання широкої національно-територіальної автономії України в російській федеративній республіці на демократичних підвалинах, з міцним забезпеченням національних меншостей нашої землі"

Той факт, що М. Грушевський, як Голова Центральної Ради залишився на позиціях автономізму в 1917 році, так само як і в 1905, можна було б пояснити острахом перед звинуваченнями українського руху в сепаратизмі та "мазепинстві" та супутніми ним репресивними діями з боку центрального уряду вже проголошеної демократичною Росії. Однак сам він підкреслював, що "Ті часи, коли українському громадянству приходилося рахуватися з обставинами старого режиму, з неможливістю виявити масову волю українського народу до всеї повноти національного життя і з тим недовір’ям, яке виявило до українства як до руху народного громадянство російське, минули безповоротно"

Нові часи характеризувались швидким зростанням національної свідомості мас, розвитком різноманітних форм самоорганізації національного життя, стихійного творення різноманітних форм та елементів національного державного управління. Навіть такий консервативний елемент, як армія, що була традиційно найбільш надійним оплотом імперії, зазнала процесів українського національного відродження.

Процеси українізації військових частин розвивались надзвичайно швидко — викали українські полки і дивізії, створювались українські екіпажі на кораблях Чорноморського та Балтійського флотів. З’їзди українців-військовиків приймали резолюції на підтримку Центральної Ради як єдиного виразника інтересів нації. У ніч з 17 на 18 липня вояки, що входили до складу Українського Військового клубу імені Павла Полуботка організували збройний виступ, захопивши Київ,