4. Становище в Гетьманщині після смерті Б. Хмельницького, поділ України на Правобережну і Лівобережну

Смерть Хмельницького стала поворотним моментом в історії Української національної революції. Перебуваючи при владі, гетьман піклувався про створення такої форми державності, яка б забезпечувала єдність еліти, консолідацію суспільства, стабільність держави. На думку Хмельницького, цим вимогам оптимально відповідала спадкова монархія. Проте трагічна загибель під час молдавського походу його сина Тимоша, талановитого воєначальника, здібного політика, перешкодила здійсненню планів гетьмана. Ситуацію не врятувало і рішення старшинської козацької ради (квітень 1657 р.) про встановлення спадковості гетьманства – передачі влади після смерті Б. Хмельницького його молодшому сину Юрію.

Хмельницький Юрій (бл. 1641 – після 1681) – гетьман України в 1657 р. та в 1659–1663 р. Син гетьмана Б. Хмельницького. Отримав добру домашню освіту, навчався в Києво-Могилянській колегії. На посаді гетьмана прагнув продовжити справу, започатковану батьком, шукаючи союзника, який гарантував би цілісність і незалежність України. 27 жовтня 1659 р. він пішов на укладення нового Переяславського договору з Росією, який істотно обмежував суверенітет Української держави. 17 жовтня 1660 р. під тиском старшини підписав з Польщею Чуднівський договір. Не маючи видатних здібностей і реальних можливостей реалізувати свою програму, в 1663 р. відмовився від гетьманства і на деякий час постригся в ченці. Під час боротьби за булаву на Правобережжі Юрій Хмельницький спочатку підтримував гетьмана П. Дорошенка, а влітку 1669 р. взяв бік його супротивників П. Суховія та М. Ханенка. У жовтні 1669 р. потрапив до рук татар і був відісланий до Стамбула. На початку 1677 р. призначається Портою володарем „Руського князівства” зі столицею в Немирові. Робив невдалі спроби об’єднати Україну. Після укладення Бахчисарайського договору 1681 р. був позбавлений гетьманства і вбитий турками в м. Кам’янці.

На жаль, спадкоємці Б. Хмельницького не змогли успішно завершити його починання. 60–80-ті роки XVII ст. увійшли в історію України як „доба Руїни”. Початком доби Руїни стало усунення восени 1657 р. Ю. Хмельницького від влади. І. Виговський та його прибічники фактично здійснили державний переворот.

Порушення принципу спадкового гетьманства породило серед старшини спокусу боротьби за владу. Багато вчених вважають цей факт однією з основних причин руйнації тодішньої української державності.

У внутрішній політиці І. Виговський спочатку виступив за пріоритетну роль шляхти, ігноруючи давні принципи соціальної організації України, засновані на традиціях козацтва. Серйозні зміни вніс він і у зовнішню політику. Невдоволений втручанням російських чиновників у справи України, він починає мирні переговори з Польщею. На початку 1658 р. Виговський дає польському королеві Яну Казимирові згоду на визнання сюзеренітету. Цим фактично було започатковано розкол в українському суспільстві на прихильників Росії і прихильників Польщі.

Обурена козацька старшина під керівництвом кошового Я. Барабаша та полтавського полковника М. Пушкаря збирає військо і фактично розпочинає громадянську війну. Гетьман розгромив повстання і жорстоко покарав його учасників. У вересні 1658 р. переговори з Польщею були продовжені і 16 вересня підписується Гадяцький трактат, згідно з яким Україна як „Руське князівство” входила до Речі Посполитої на правах формально рівного суб’єкта федерації. Українська держава визнавалась в межах Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств. Органи влади формувалися за польським зразком. На чолі держави стояв виборний гетьман. Україна могла мати власний суд, військо, скарбницю, але при цьому позбавлялася можливості міжнародних стосунків. Водночас Гадяцький договір передбачав повернення польським магнатам і шляхті маєтків на українських землях, відновлення кріпосницьких повинностей українського селянства. Крім того гетьманська держава позбавлялася права на міжнародні відносини. А тому пропольська орієнтація Виговського не знайшла підтримки серед українського народу. А запорожці відкрито готувалися до виступу. В цей час війну проти гетьмана починає Росія. За допомогою кримських татар Виговський у липні 1659 р. розгромив російські війська під Конотопом. Але скористатися перемогою гетьман не зміг, оскільки проти нього піднімається ще одне повстання – під проводом І. Богуна та І. Сірка. Підтримані російськими військами, повсталі завдають поразки Виговському, і той змушений тікати до Польщі.

Намагаючись уникнути громадянської війни, пом’якшити соціальну напругу, запобігти територіальному розколу, старшина знову проголошує гетьманом Ю. Хмельницького. Розрахунок був на те, що „чарівне ім’я Хмельницького” (вислів І. Крип’якевича) стане тією силою, яка забезпечить єдність еліти, консолідацію суспільства та стабільність держави.

Ю. Хмельницький підписує з царським урядом нові Переяславські статті 1659 р., які, на відміну від Березневих статей 1654 р., фактично визнавали статус украй обмеженої автономії України у складі Росії. Заборонялись обрання гетьмана без дозволу царя, зовнішні стосунки.

Але вже у 1660 р. після невдалого походу російських військ на Львів Ю. Хмельницький розриває спілку з Москвою і підписує з Польщею Слободищенський трактат, який майже повторював Гадяцький договір, тобто Україна поверталася під владу Речі Посполитої на автономних засадах, позбавляючись політичної незалежності. Це викликало неоднозначну реакцію українського народу й Україна фактично розділилася на дві частини – Правобережну під протекторатом Польщі та Лівобережну під протекторатом Росії.

Після того, як Правобережжя обрало гетьманом П. Тетерю, а Лівобережжя – І. Брюховецького, територіальний розкол України доповнився політичним. Як влучно характеризує цей період О. Субтельний – „доба Руїни сягнула свого апогею”.

Отже, другий період Української національної революції (вересень 1657 – червень 1663 р.) став часом серйозних випробувань для українського народу. Ця доба принесла жахливе спустошення українських земель, спалахи громадянської війни, загострення боротьби за гетьманську булаву,