Падіння гетьманства П. Дорошенка ознаменувало кінець національно-визвольної революції та її поразку. Була ліквідована українська державність на Правобережжі, яке відійшло до Польщі, і усі спроби її відновлення зазнали невдачі. Державність вдалося зберегти лише на території Лівобережжя, яке на правах автономії входило до складу Росії. Незалежна соборна держава в межах етнічних українських земель проіснувала лише невеликий період.

У 1686 р. Польща і Росія підписують так званий „Вічний мир”, згідно з яким до складу Московської держави входили Лівобережжя, Київ і Запоріжжя, а до Речі Посполитої – Правобережжя, Галичина, Північна Київщина і Волинь. Туреччина отримувала Поділля, а Південна Київщина і Брацлавщина залишалися нейтральними.

Отже, до кінця XVII ст. Україна втратила свою територіальну неподільність. Непослідовна політика української шляхти і козацької старшини, невпинна боротьба за гетьманську булаву руйнували державність України.

Основними причинами поразки національно-визвольної революції українського народу були:–

боротьба між окремими старшинськими групами за владу, пріоритет особистих або групових інтересів над державними;–

зародковий стан національної державної ідеї;–

слабкість центральної влади, відсутність досвіду державного будівництва;–

слабкість соціально-економічної політики українських урядів, що врешті-решт зумовило громадянську війну;–

зрада національним інтересам з боку панівного стану українського суспільства, переважна більшість якого після смерті Б. Хмельницького відразу перейшла на бік Речі Посполитої і взяла найактивнішу участь у боротьбі проти власного народу;–

постійні агресії з боку сусідніх держав, скеровані на ліквідацію будь-яких виявів самостійності Української держави.

Але разом з тим національно-визвольна революція другої половини XVII ст. мала й чимале значення в історії України:–

вона зумовила створення національної Української держави – Гетьманщини, частина якої на теренах Лівобережжя проіснувала у складі російської імперії до останньої чверті XVII ст.;–

під час її розвитку формується національна державна ідея, розвівається в українському народові почуття національної самосвідомості, які згодом відіграли важливу роль у боротьбі за незалежність;–

зміцнила традиції боротьби проти національно-релігійного та соціального гніту, пробудила волю народу до самоутвердження й самовираження у формі національної держави;–

зумовила закріплення за витвореною державою назви „Україна“ й започаткувала зміну назви „руський народ“ на „український народ“.

Рекомендована література

Андрущенко В. Л., Федосов В. М. Запорозька Січ як український феномен. – К., 1995.

Апанович О. Розповіді про українських козаків. – К., 1995.

Апанович О. Гетьмани України і кошові отамани Запорізької Січі. – К., 1993.

Антонович В. Про козацькі часи на Україні. – К., 1991.

Балашов В. І. Глухівська столиця Гетьманської і Лівобережної України. Посібник. – Глухів, 19996.

Бовуа Д. Шляхтич, кріпак і ревізор. – Київ, 1996.

Боплан де Гійом Левассер. Опис України. – Львів, 1990.

Воєнні дії 1648-1652 рр. – Дніпропетровськ, 1996.

Володарі гетьманської булави. Історичні портрети. – К., 1995.

Голобуцький В. Запорозьке козацтво. – К., 1994.

Горобець В. М. Українська зовнішня політика після Переяслава: стратегічні цілі та тактичні відступи другої половини 1655 р. // УІЖ. – 2000. – № 1, 2.

Грабовецький В. Західноукраїнські землі в період національно-визвольної війни 1648–1651 рр. – К., 1972.

Гурбик А. О. Виникнення Запорозької Січі (хронологічний та територіальний аспект проблеми) // УІЖ. – 1999. – № 6. – С. 3–16.

Джеджула Ю. Таємна війна Богдана Хмельницького. – К., 1995.

Історія Української РСР: У 8 т., 10 кн. – К., 1977. – Т. 1. – Кн. 2.

Запорізьке козацтво в українській історії, культурі та національній свідомості. – Запоріжжя, 1997.

Крикун М. Адміністративно-територіальний устрій Правобережної України в ХV–ХVІІІ ст. (кордони воєводств у світлі джерел). – К., 1993.