Українська політична думка XVI - початку XVII ст.

Вступ

Народ, що забуває власну історію, приречений раз у раз повторювати помилки минулого. Адже історія — то ідеї еліти та настрої мас, уроки звершень і помилок, що є змістом масового несвідомого етносу.

Українську історію не можна читати без брому — відзначав свого часу один з лідерів Української Народної Республіки В. Винниченко. Не можна тому, що вся вона пронизана кривавими подіями, зрадами провідників, бездумними і жорстокими бунтами мас, міжусобицями і чварами. І в той же час, це історія великих мрій і величних прагнень, неймовірної жертовності, героїзму і відваги.

Кожен заґарбник намагався витравити з історичної пам’яті українців позитивні приклади, залишаючи і посилюючи натомість явища і події, які пригнічували національне достоїнство, гордість за свою країну і народ. Настав час об’єктивно, наскільки це можливо на даному історичному етапі розвитку, проаналізувати історію ідей і концепцій, що рухали Україну до незалежності здобутої наприкінці другого тисячоліття нашої ери. Проаналізувати для того, щоб отримана незалежність не Стала черговим коротким епізодом між довгими роками поневоленого існування, щоб кожен громадянин Української Держави відчув себе господарем у своєму домі. Господарем, що несе відповідальність за свою долю і майбутнє нащадків перед пам’яттю предків, які ціною власного добробуту, власною кров’ю, а часто і самим життям прокладали шлях до свободи і незалежності України.

Україна завжди прагла волі, писав колись великий французький філософ Вольтер, визначаючи фактично українську національну ідею. До волі, що не завжди асоціювалась з власною державністю. Однак, уроки історії навчили нас, що власна держава хоч і не гарантує кожному вирішення всіх його проблем, але без неї повноцінної свободи бути не може.

Українська державність має тривалу історію. Не меншу має і історія бездержавного, поневоленого існування українського етносу. Спогади про минулу державну велич, прагнення її відродити постійно спонукали до теоретичних пошуків шляхів та форм втілення віковічної мрії. Ці теоретичні побудови часто лягали в основу практичний дій і зумовлювали чи то наближення, чи то віддалення реалізації ідеї самостійного державно-політичного існування.

Концепції державності в концентрованій, узагальненій формі відображали ідеали політичних еліт, прагнення представників народних мас, давали відповіді на питання чим повинна бути українська держава, для чого вона існуватиме, яким шляхом буде побудована.

Дослідження державницьких ідей в українській політичній думці мають кількасотлітню традицію. Їх початки лежать в "Слові про закон і благодать" Іларіона, "Повісті врем’яних літ", творах українських гуманістів і полемістів, козацьких літописців, працях істориків народницької школи (М. Костомарова, В. Антоновича, М. Грушевського), представників національно-державницького напрямку (В. Липинського, С. Томашівського, Д. Дорошенка), прихильників радикально-націоналістичної ідеології (М. Міхновського, Д. Донцова, Ю. Липи) і знаходять продовження в працях наших сучасників.

Початок систематичному дослідженню історії української політичної думки та ролі і місця в ній державницької ідеї покладено працею Ю. Охрімовича "Розвиток української національно-політичної думки", що побачила світ у Києві буремного 1918 року. Вона була позначена як перший том задуманого дослідження, однак автор не зміг продовжити роботу загинувши у вирі революції 1917-1920 рр. У цьому дослідженні Ю. Охрімович зробив спробу проаналізувати основні політичні ідеї, що панували серед українства в XIX ст. Його оцінки та методологічний підхід мали надзвичайно потужний вплив на подальші дослідження.

Своєрідним переспівом цієї праці, що популяризувала і, до певної міри, продовжувала ідеї Ю. Охрімовича була книжка Я. Оршана "Розвиток української політичної думки за сто літ" (Лондон, 1938).

З. Книш працею "Історія української політичної думки до кінця XVIII ст." (Париж-Вінніпег, 1952) зробив спробу дати систематичне дослідження періоду, що не був охоплений дослідженнями Ю. Охрімовича та Я. Оршана.

Поряд з ними окремі аспекти історії концепцій української державності розроблялись такими представниками української еміграції як, В. Барка, І. Борщак, М. Брик, Л. Винар, А. Господин, Г. Грабович, Б. Кравців, Є. Маланюк, П. Мірчук, В. Міяковський, І. Нагаєвський, О. Оглоблин, П. Феденко та ін.

Фундаментальне значення для розвитку наукових досліджень концепцій української державності мали праці І. Лисяка-Рудницького, що склали два томи "Історичних есе". Значення його роботи полягало в тому, що вчений проаналізував політичні погляди українських діячів з точки зору їх відповідності державницькій ідеї, співвідношення в них соціального і національного, класового і державницького.

У Радянській Україні дослідження української політичної думки велись, переважно під кутом її відповідності питанням класового звільнення та ідеї "братської єдності" з російським народом. Все, що виходило поза ці жорсткі ідеологічні рамки було приречено або на забуття, або на відверте шельмування під прапором "боротьби з українським буржуазним націоналізмом", дарма, що звинувачувані в ньому часто не були прихильниками ні буржуазної ідеї, ні націоналізму. У той же час багато вчених — М. Брайчевський, М. Возняк, П. Гнатенко, В. Дмитриченко, Р. Заклинський, Р. Іванова (Іванченко), Л. Коваленко, В. Литвинов, В. Лісовий, Д. Наливайко, В. Нічик, А. Пашук, Є. Пронюк, Г. Сергієнко і ін. — намагались зберігати вірність науковій об’єктивності.

Із здобуттям Україною 1991 року незалежності з’явилось багато досліджень, що претендують на значний ступінь об’єктивності і є спробами критично переосмислити попередній досвід, зрозуміти причини історичних поразок, виявити похибки ідеології, дати основу для формування надійної бази діяльності нинішніх українських політичних еліт та широких мас населення.

Серед цих досліджень необхідно виділити роботи присвячені історії української державності О. Апанович, В. Гончаренка, С. Грабовського, Я. Грицака, О. Дергачова, А. Коцура, В. Кременя, О. Мироненка, О. Онуфрієнка, Ю. Павленка, В.