Ґрунтовні дослідження окремих напрямків, проблем, ідей окремих представників української політичної думки зроблено такими вченими, як І. Бегей, С. Гелей, М. Горєлов, В. Горбатенко, В. Горський, О. Забужко, В. Кравченко, І. Кресіна, А. Круглашов, О. Лукашевич, А. Манжул, Ю. Мицика, Є. Нахлік, І. Огородник, Ю. Римаренко, В. Ребкало, М. Русин, С. Світенко, П. Шляхтун та багато інших.

Систематичне дослідження розвитку ідеї державності в українській політичній думці проводиться такими вітчизняними дослідниками як М. Кармазіна, Б. Кухта, О. Потульницький, Ю. Левенець, О. Скакун, авторськими колективами під керівництвом О. Семківа та Ф. Кирилюка.

Дана книжка претендує стати певним продовженням попередніх досліджень, ще одним камінчиком у міцний фундамент української держави.

Українська політична думка XVI - початку XVIIст.

Після монголо-татарського погрому роздроблених князівств Київської Русі залишки державності збереглися на певний час на заході сучасної України у формі Галицько-Волинського князівства, яке стараннями князя Данила в другій половині XIII сторіччя ввійшло в коло найпотужніших європейський держав. Данилові вдавалось стримувати не тільки експансію західних сусідів — поляків, угорців, німецьких рицарських орденів Прибалтики, а й, до певної міри, захистити свої землі від спустошливої хвилі азійських орд. Однак після смерті Данила 1264 року його наступники не змогли втримати величі розбудованої князем держави і вона поступово почала занепадати. 1323 року помер останній представник місцевої династії і знать Галичини і Волині закликала на княжий стіл далекого родича галицьких Романовичів Болеслава Мазовецького. Це був останній князь Галицько-Волинського князівства, після смерті якого, внаслідок боярської змови 1340 року, західноукраїнські землі потрапили під владу чужих правителів.

Як свідчить О. Субтельний "Галицькі бояри були найбільш свавільними, багатими й могутніми на всіх руських землях. Вплив цієї аристократії був настільки всепроникним, що Галичину часто вважають ідеальним зразком олігархічного правління на Русі, який поряд з республіканським Новгородом та абсолютистськими Володимиром і Москвою являв собою третій різновид політичного устрою Київської держави. На думку радянських учених, винятково велика влада галицьких бояр значною мірою пояснюється їх походженням. На відміну від бояр в інших князівствах, де вони здебільше походили з княжої дружини, галицька аристократія, очевидно, розвинулася насамперед з місцевої племінної знаті. І свої маєтки вона дістала не від князя, як це водилося, а узурпувавши общинні землі. Прийшовши сюди, перші Рюриковичі наштовхнулися на аристократію, що вже добре вкорінилася й була готова обстоювати власні інтереси". Крім того, галицькі бояри мали міцну економічну основу у вигляді соляних джерел і торгівлі сіллю, яка дуже цінилась в часи середньовіччя. У всякому разі, практично вся історія існування Галицько-Волинського князівства — це історія боротьби князів з боярською олігархією яка аж занадто часто ставила свої станові інтереси вище загальних.

Припинення династії галицьких князів привела до того, що на "безгоспні" землі ринули сусідні монархи з метою прилучити їх до своїх володінь. Через дев’ять днів після смерті Болеслава польський король Казимир Великий рушив з військами на галицькі землі під приводом необхідності захисту "католицького населення" краю. У своїх діях він веде узгоджену політику з Людовіком Угорським, з яким ще 1399 року уклав відповідну угоду про майбутню долю західноукраїнських земель. При цьому поляки наштовхнулись на активний опір галицьких бояр на чолі з Дмитром Детком, що проголосив себе правителем краю. Після тривалих війн між поляками, литовцями і угорцями 1387 року польська королева Ядвіга остаточно приєднала Галичину і Західну Волинь до володінь Польської держави.

На новоприєднані до Корони землі почали прибувати не тільки польські та німецькі купці та ремісники, шляхта, а й католицьке духовенство. Тиск з боку нових господарів посилювався з року в рік. Права місцевого православного населення методично обмежувались і представникам місцевої знаті для збереження власних станових привілеїв доводилось переходити до римської церкви. В епоху середньовіччя конфесійна приналежність часто визначала і національну самоідентифікацію — зміна віри означала перехід до іншої національності. Власне саме це і переслідувала політика нової влади по обмеженню прав православних.

Перехід еліти українського населення, що була представлена нащадками галицького боярства та заможного міщанства, до католицтва (а отже й до польської національності) означала втрату місцевою людністю своєї провідної верстви, перетворювала українців на "отару без пастиря".

У той же час на більшості українських територій процеси адаптації до післямонгольської епохи проходили дещо по іншому. На північному заході набирало силу молоде і енергійне Велике князівство Литовське. У першій половині XIV сторіччя литовські князі, апелюючи до своїх династичних зв’язків з руськими князями, рушили під проводом великого князя Гедеміна на землі Білорусії. А в середині цього сторіччя його син Ольгерд рішуче заявив, що "вся Русь просто повинна належати литовцям" і почав приєднувати до своєї держави українські землі. При цьому приєднання українських і білоруських земель до литовської держави суттєво відрізнялось від польської експансії на західноукраїнські землі.

Литовцям практично не доводилось натикатись на опір місцевого населення. Їхніми головними супротивниками була Золота Орда на півдні і сході, і поляки — на заході.

Не організовувала значного спротиву і місцева аристократія, з якою литовські князі встановили тісні династичні зв’язки. Вступаючи в українські землі литовці заявляли, що вони "нового не вводять, старого не порушують", сприяючи тим самим реставрації деяких форм державно-політичного правління Київської Русі і певній автономії земель.

У Великому князівстві Литовському населення