Вільно незважаючи на своє православне походження. В основу Литовського статуту, що регулював багато сфер повсякденного життя громадян держави, лягла Руська Правда. Недаремно у частини українських істориків Велике князівство Литовське отримало назву Литовської Русі.

На відміну від ситуації в Литовській державі, становище українців в землях, що попали під владу Польщі, як вже зазначалось вище, було значно важчим. Православній шляхті заборонялося займати високі державні посади, в міста королівська влада запрошувала на поселення ремісників з Німеччини та центральних польських земель, надаючи їм привілеї і забороняючи українцям селитися в центральних районах, а то й взагалі в міських межах, для українських селян вводилась панщина з такими ж високими нормами відробітку, як і в Польщі. Представники української еліти заради збереження своїх станових привілеїв масово переходили в католицтво.

Покатоличення і ополячення української провідної верстви було вкрай негативним фактором для нації. Однак як і кожне явище, крім негативної сторони воно мало й певний позитив. Католицтво, а разом з ним і латинська мова відкрили для молодих представників західноукраїнської аристократії двері університетів Західної Європи. Тисячі і тисячі з них отримували освіту на рівні вищих тогочасних стандартів. Українські прізвища зустрічаються в списках студентів не лише Краківського, а й Празького, Болонського, Падуанського, Віттенберзького, Паризького та інших провідних університетів Європи. Потік української молоді до центрів освіти був таким великий, що в багатьох європейських містах навіть виникають спеціальні гуртожитки для студентів "з Рутенії".

Як зазначає І. Голєніщев-Кутузов "В кінці XV і першій половині XVI ст. багато талановитих, але малозабезпечених дрібних шляхтичів і горожан руського походження в Галичині і Литві повинні були для отримання західної гуманістичної освіти перейти в католицтво і на кошти епіскопа чи монастиря відправитись в Італію. Зрозуміло, що поїздки до "латинян" православне духовенство не заохочувало. Цим, очевидно, пояснюється те, що такі визначні представники західноруської освіченості цього періоду, як Оріховський-Роксолан, Павло Русин з Кросна та Франциск Скорина були католиками"

При цьому дехто з молодих шляхтичів та міщан, що прийняли католицтво та отримали освіту в Західній Європі, під впливом ідей Відродження та Реформації зовсім не збирався відмовлятися від своїх національних коренів.

Одним з найбільш визначних українських політичних мислителів європейського масштабу є Станіслав Оріховський-Роксолан (1516-1566). Він народився в с. Оріховці Перемишлянської округи Руського воєводства в родині шляхтича і дочки православного священика. Початкову освіту майбутній вчений отримав у Перемишлі, згодом навчався в провідних університетах тогочасної Європи — Краківському, Віденському, Віттенберзькому.

Падуанському, Болонському, вдосконалював свої знання у Римі, Венеції, Лейпцігу. Одним з наставників талановитого юнака з України був видатний німецький реформатор Мартін Лютер, який навіть поселив Ст. Оріховського у себе вдома на час навчання. Він був знайомий з багатьма своїми видатними сучасниками — Альбрехтом Дюрером, Лукасом Кранахом-старшим, Гаспарі Контаріні, кардиналом Коммедоні та ін.

Станіслав Оріховський-Роксолан був вченим європейського масштабу. Його праці неодноразово перевидавались в різних європейських столицях і користувалися популярністю у сучасників. На жаль сучасною українською мовою перекладено і видано лише незначну частину творчої спадщини вченого. Значно більше його твори видавались і аналізувались у Польщі, де Оріховського вважають польським вченим. Однак, незважаючи на приналежність до католицької конфесії, він ніколи не забував своїх національних коренів і походження.

"Видатний політичний письменник XVI ст. Оріховський-Роксолан був патріотом свого народу, пишався приналежністю до нього, постійно наголошуючи, що він "русин" (українець). Немає жодного твору, навіть листа, в яких би він не вважав за потрібне нагадати про своє русинське походження. Водночас з повагою ставився до інших нардів, називав дикунами, нікчемами, безсоромниками тих, хто намагався нацькувати русина на поляка, а поляка на русина. При кожній нагоді нагадував королю про поневіряння рідного народу, переконував його стати захисником Русі, бути прихильним до українців, прислуховуватися до їхніх прохань. Захищав багаті духовно-культурні традиції українського народу, його славне історичне минуле, до якого постійно звертався в своїй творчості"

Однією з самих відомих і популярних серед сучасників Ст. Оріховського-Роксолана є його дві промови "Про турецьку загрозу", в яких він підняв важливу на той час для християнської Європи проблему стримування експансії мусульманської Туреччини. Говорячи про ту загрозу, що її несе для європейської цивілізації турецький наступ, вчений, звертаючись до польського короля Сигізмунда, пропонує створити коаліцію християнських володарів, які повинні заради спільної справи виступити єдиною, згуртованою силою. Обидві редакції цієї промови вченого користувались значною популярністю в тогочасній Європі. Як зазначає Д. Наливайко "...значний резонанс промови Оріховського викликали в Західній Європі, дуже занепокоєній турецькими завоюваннями першої половини XVI ст., особливо на Дунаї. Через певний час вони були перевидані в Базелі (1551), у Франкфурті-на-Майні (1584), загалом багато разів перевидавались у Західній Європі протягом другої половини XVII ст., а їхнє останнє, римське видання датоване 1663 р."

Розглядаючи проблему зіткнення християнської і мусульманської цивілізацій Ст. Оріховський-Роксолан ставить питання про роль релігійного фактору в міждержавних відносинах. "Не вір ні угоді, ні союзові, ні вірності Сулеймановим. Бо якщо зір тебе не обманює, ти чітко побачиш не тільки численні підступи, віроломність і