Значно важчими були наслідки Люблінської унії для українського селянства. Воно втратило право власності на землю, було значно збільшено панщину, обмежувалось право вільного переходу від власників. В той же час, освоєння "нових" земель, які шляхта отримувала від польських королів на українських землях, привело до збільшення густоти населення в них.

Зацікавлення в якнайшвидшому залюдненні своїх нових володінь магнати надавали поселенцям так звані "слободи", тобто звільнення на тривалий час (від 10 до 20 років) від виконання панщини. На землях центральної України формувався суспільний прошарок, що звикав відчувати себе особисто вільними і покладатися переважно на власні сили у протистоянні загрозі татарських наскоків.

Люблінська унія вплинула і на становище православної церкви в Україні. Вона починала відчувати все більший тиск з боку католицького кліру, особливо з приходом до Польщі ордена єзуїтів, що користувався прихильністю Сигізмунда III Вази. Польський єзуїт білоруського походження П. Скарга виступив з різкими нападками проти православної церкви, яку він звинуватив у схизмі (розколі) всесвітнього християнства і втому, що Константинополь, надавши східним слов’янам християнську віру не надав грецької мови, яка, нарівні з латинською, є придатною для осягнення божої благодаті. При цьому П. Скарга зовсім не заперечував проти існування української і білоруської писемності, закликаючи короля відкривати школи для навчання місцевого населення рідною мовою. Але навчання повинно було включати і вивчення класичних мов, що мало сприяти прилученню до світової духовної скарбниці.

Єзуїтська пропаганда проти православних не була позбавлена певних підстав. Авторитет цієї церкви був значною мірою підірваний не лише падінням Візантії і приниженнями, що їх зазнавали священики в Москві (М. Скуратов мучив і вбив навіть московського патріарха), а й падінням морального авторитету українського і білоруського православного кліру. "Це був період, коли звання благочестивого попа дійшло до того, що порядна людина соромилась приймати цей сан. Майже всі вони (попи) були грубі і неосвічені. Найцікавіші відомості про тогочасне духовенство маємо від сучасників. "Важко сказати, — писав Захарія Копистенський, — де частіше буває руський пресвітер: чи в церкві чи в корчмі?" М. Смотрицький висловлювався ще категоричніше: "Деякі з наших пастирів розумового стада Христового ледве достойні бути пастирями ослів... Церква наша наповнена на духовних місцях хлопцями, недоростками, грубіянами, нахабами, гуляками, ненажерами, ненаситними сластолюбцями, несправедливими суддями, дурисвітами, фарисеями, підступними іудами". Вищі ієрархи православної церкви в Україні і Білорусії, у цей важливий історичний період, часто більше думали не про завдання пастирського служіння, а про власне збагачення і привілеї.

Реакцією на подібну поведінку переважної частини вищого православного духівництва в Україні стало створення мирянами організацій, що отримали назву братств, для захисту духовних інтересів і потреб своїх членів. Першим з них стало створене 1585 року у Львові Успенське Ставропігійське братство, до якого ввійшли православні міщани, шляхта та священики міста. Слідом за ним почали утворюватись братства по більших та менших містах Галичини, Волині, Холмщини і Правобережжя. Найбільш відомими були Рогатинське (1589), Городоцьке (1591), Перемишльське (1592), Київське (1615) та Луцьке (1617). При деяких братствах відкривались друкарні, книгарні, бібліотеки (як, наприклад, при львівському), школи, що отримали назву "братських". Найвідомішою з них стала київська, з часом перетворена на колегіум, а в подальшому — академію.

Православні братства взяли на себе функцію оборони прав православ’я, яку до того виконували окремі великі феодали — Острозькі, Хоткевичі, Вишневецькі, Слуцькі. Тепер справа захисту православ’я в Україні перестала залежати від волі окремих осіб і стала справою організованих груп населення. Крім того, ряд братств прагнув не лише підтримувати церкву, а й вважав за можливе втручатись в її справи, навіть в теологічні питання. Цьому сприяло також і отримання деякими з них статусу ставропігійного, тобто виведення з-під духовної юрисдикції місцевого єпископа і прямого підпорядкування константинопольському патріарху. Виникали й майнові суперечки між братствами і вищим православним кліром за церковне майно. Так, наприклад, львівське братство вело досить запеклу боротьбу з місцевим єпископом Г. Балабаном за контроль над маєтностями.

Демонстративне прагнення братств до непідконтрольності з боку української православної церковної верхівки не могло не викликати незадоволення останньої. Крім того, єпископат православної церкви в Україні і

Білорусії відчував слабкість свого становища у порівнянні з католицьким кліром Речі Посполитої. Не завжди були задоволені діяльністю братств і православні магнати, оскільки порушувалось їх практично монопольне право виступати в ролі "оборонців батьківської віри".

Цілий комплекс причин — незадоволення вищого православного духовенства своїм становищем у Речі Посполитій у порівнянні з католицьким єпископатом і діяльністю братств, прагнення магнатів України і Білорусі урівнятися в правах з католицькою шляхтою, необхідність для польських королів досягти духовної і політичної єдності своєї держави, експансія польських магнатів і католицької церкви на "східні креси" і необхідність духовного обґрунтування цих процесів — все це разом взяте привело до однієї з найважливіших подій в українській історії, що в значній мірі визначила її подальше протікання, — Берестейської унії 1596 року.

Унію не можна розглядати лише як закулісну змову частини православного кліру України і Білорусі з Римом і польськими магнатами. Значних зусиль до її укладення доклали і українські магнати, зокрема такий відомий захисник православ’я як князь К. Острозький — засновник академії в м. Острозі (1580), шкіл у Турові та Володимирі, меценат, коштом якого 1581 року було видано перший повний текст Біблії слов’янською мовою. Своє бачення