Генеральний Секретаріат розповсюдив офіційне роз'яснення до Універсалу, яким підкреслив, що скасування прав власності на землю й перехід їх до трудящого народу слід розуміти "у тому смислі, що право власності на ці землі переходить до народу Української Республіки, отже, від дня опублікування Універсалу колишнім власникам забороняється землю продавати, купувати, закладати, дарувати чи передавати будь-кому у власність іншим способом, оскільки ці землі визнаються Українською Центральною Радою такими, що належать не окремим особам чи інституціям, а всьому трудящому народу, причому скасування власності, як і весь земельний лад на Україні, мають підтвердити й остаточно встано-вити Українські Установчі збори". Відповідно до цього документа заборонялися самочинні захоплення земель й всі подібні "револю-ційні" акції.

Аналогічний принцип був покладений в основу і земельного законопроекту, ухваленого наприкінці січня 1918 р. Ним, зокрема, встановлювалося, що "землі відводяться земельними комітетами в приватнотрудове користування сільським громадам та добровільно складеним товариствам". Незважаючи на те що закон дозволяв "перехід права користування в спадщину", основна проблема — людини, землі й ріллі — так і лишилася неврегульованою, що врешті-решт призвело до фатальних наслідків. За свідченням В.Винниченка, "сільський пролетаріат в обіцянки і закони про землю не вірив, більше вірячи реальним фактам, а з іншого боку, ідея "соціалізації землі" викликала обурення заможного селянства, "яке лаяло Центральну Раду й агітувало на всі боки проти неї". У цих суперечностях Центральна Рада й зустріла свій останній день — 29 квітня. Більше того, одночасно з конституцією, де взагалі нічого не сказано про власність, Центральна Рада нарешті ухвалює поправку до земельного закону, відповідно до якого ділянки розмі-ром до 30 десятин не підлягають "соціалізації". Проте це вже нічого не могло змінити.

Такі ж політичні чинники визначили й долю закону про національно-персональну автономію від 9 січня 1918 p., де йшлося про право національних меншин на "самостійне устроєння... наці-онального життя в межах Української Народної Республіки". Від-повідно до закону для здійснення цього права передбачалося, зок-рема, укладання спеціальних "національних кадастрів", або імен-них списків, відповідних національностей, а остаточне рішення всіх проблем національних меншин, зокрема компетенція, так званих, "Національних союзів" (саме їм, згідно з законом, "виключно належить право представництва даної нації, яка живе на території УНР, перед державними і громадськими установами"), підлягає розгляду і затвердженню українським парламентом.

Однак, незважаючи на всю зовнішню привабливість, цей за-кон, який інколи характеризують як "прояв великодушності украї-нських політичних лідерів, подію, що не мала прецеденту в історії людства", викликав неоднозначну реакцію в тодішньому суспільс-тві. Як зауважує Д.Дорошенко, проблема полягала в тому, що серед всіх "запланованих" національних меншин тільки поляки прагнули організуватися на ґрунті захисту своїх національних інтересів. Най-більш складною виявилася ситуація з російськомовним населен-ням: "Говорити про якусь великоруську народність, яка жила в Україні відокремленими колоніями, взагалі було дуже важко, бо й мова йшла не за якісь там дійсно великоруські села, вкраплені подекуди серед української етнографічної маси на Чернігівщині, Катеринославщині, Харківщині чи ще десь там, навіть не про робітників Донецьких копалень", які в значній більшості складали-ся з захожих росіян: мова йшла про насичення більшості міст, яке складалося з зросійщених українців з домішкою природних росіян, які прибували на Україні як урядовці, військові, купці, робітники. "Це все були елементи, які зжилися з російською культурою, виховалися в ній, дорожили нею, були пройняті загальноросійським патріотизмом... Всі вони зовсім не хотіли визнавати себе на Україні за якусь "національну меншість". Та відокремити всіх цих людей в якусь осібну національність було важко ще й тому, що сьогоднішній "русский" чи "малорос" міг завтра національне усві-домитись і стати вже українцем. Навпаки, сьогоднішній соціаліст-українець, ставши більшовиком, дивився на "український націона-лізм" як на щось реакційне і вступав з українським рухом в боротьбу".

В результаті, підсумовує Д.Дорошенко, закон про національ-но-персональну автономію, яким так пишалися лідери Центральної Ради, вважаючи його зразком того, як треба будувати міжнаціона-льні відносини, в "дійсності не викликав ніякого признання з боку тих, кого мав ущасливити, — з боку національних меншостей..."

Ще складнішою виявилася доля закону про громадянство від 2—4 березня 1918 p., згідно з яким громадянином УНР визнавався той, "хто народився на території України і зв'язаний з нею постійним перебуванням". Всі інші могли клопотатися про прийняття їх в українське громадянство. Однак таке право реально мали лише ті особи, які постійно прожили три роки на території республіки й ніколи не були помічені в "діяльності, спрямованій проти україн-ської державності", причому ця норма не поширювалась на Тих, хто до 1 серпня 1917 p. мешкав за межами У HP і тільки під час війни прожив три роки на території республіки як військовослужбовець або біженець. Крім того, в законі визначалися досить стислі термі-ни подачі клопотань, пов'язаних з українським громадянством (від 3 до 6 місяців з дня опублікування закону), а також дозволу на перебування в Україні іноземців і тих, хто відмовився від українсь-кого громадянства (знов-таки від 3 до 6 місяців).

Закон про громадянство викликав обурення насамперед фахі-вців-юристів. Професор Б.Кістяковський заявив таке: "Якщо цей закон вийде, то я, як українець-патріот, побоюсь, як би українська