21 червня 1941 р. на повідомлення радянського військового аташе у Франції генерала Суслопарова про те, що війна розпочнеться 22 червня, Сталін написав: „Довідайтесь, хто автор цієї провокації, і покарайте його”.

22 червня 1941 р. гітлерівська Німеччина без оголошення війни напала на Радянський Союз. Її союзниками виступили Фінляндія, Угорщина, Румунія, Італія, Словаччина.

Відразу ж після вторгнення Німеччини на територію СРСР друга світова війна стала для нього вітчизняною, визвольною, справедливою.

План „Барбаросса” передбачав „бліц-кріг” – блискавичну війну: протягом 2–2,5 місяців знищити Червону армію і вийти на лінію Архангельськ –Астрахань. Німецька армія наступала у трьох головних напрямках: західному – на Ленінград, центральному – на Москву, південному – на Київ. Згідно з планом передбачалося загарбання України вже в перші тижні війни і створення плацдарму для прориву на Кавказ і Закавказзя.

Ще перед війною Гітлер говорив: „Захопивши Україну, ми раз і назавжди встановимо економічну рівновагу і тим самим не тільки захистимо Європу від більшовизму, але, й розв’яжемо усі проблеми, які стоять перед Німеччиною”.

За планом „Ост” німці мали намір виселити з України мільйони людей, заселивши її німецькими колоністами. Частину українських земель передбачалося передати союзникам.

Наступ на Україну здійснювала група німецьких армій „Південь” на чолі з фельдмаршалом Рундштедтом. Для оборони України були створені Південно-Західний фронт на чолі з генералом Кирпоносом та Південний фронт на чолі з генералом Чередніченком.

З 23 по 29 червня в районі Луцьк – Рівне – Броди тривала найбільша танкова битва початкового етапу війни. Війська Південно-Західного фронту змушені були відступити, залишивши Західну Україну. 30 червня німці окупували Львів. Вже на кінець третього тижня війни вони просунулись углиб України на 300-350 км.

За перші три тижні війни Червона армія втратила 850 тис. осіб (у 10 разів більше, ніж Німеччина), 3,5 тис. літаків, 6 тис. танків. Напередодні нападу Німеччини Радянський Союз володів об’єктивними передумовами для належної відсічі агресору. СРСР мав потужний воєнно-економічний потенціал і планував вести можливу війну на ворожій території і „малою кров’ю”.

Проте початковий період війни склався вкрай невдало для Радянського Союзу.

Причини тяжких поразок у 1941 р. криються не в слабкості СРСР, а в негативних явищах, властивих тогочасному режиму. Серед них варто зазначити такі:–

прорахунки радянського керівництва в оцінці воєнно-політичної ситуації, переоцінка значення радянсько-німецьких договорів, прорахунки у визначенні строків нападу Німеччини на Радянський Союз;–

неукомплектованість Червоної армії кваліфікованими командирськими кадрами, кращі з яких стали жертвами сталінських репресій (знищено 20 % командного складу Червоної армії). Нові командири були погано підготовлені, некомпетентні. На початку 1941 р. лише 7 % командного складу мали вищу освіту. Гітлер, обізнаний зі станом Червоної армії, глузливо називав її „глиняним колосом без голови”; –

незавершеність заходів по зміцненню західних кордонів, які змінились на початку війни;–

немобілізованість частин Червоної армії (Сталін боявся спровокувати напад Німеччини);–

воєнний досвід Німеччини, яка завоювала більшу частину Європи і за воєнно-економічним потенціалом значно перевершувала Радянський Союз. На початку війни вона мала перевагу в живій силі і техніці. Так, армія Німеччини і її союзників, що виступила проти СРСР, налічувала 5,5 млн. солдат і офіцерів, у той час як радянські війська – 2,9 млн.

Головною воєнно-політичною подією літньої кампанії була оборона Києва, яка тривала з 7 липня по 26 вересня 1941 р. і відволікала значні сили ворога. Проте, німецьким арміям вдалося оточити велике угрупування захисників Києва: в полон потрапило понад 665 тис. солдат і офіцерів, було знищено командування Південно-Західного фронту.

Причиною трагедії стали прорахунки вищого військового командування, зокрема те, що Сталін не давав згоди на відведення військ з-під Києва.

До найкрупніших оборонних боїв на території України належать також оборона Одеси (5 серпня – 16 жовтня 1941 р.) та оборона Севастополя, яка тривала 250 днів! (30 жовтня 1941 р. – 4 липня 1942 р.). Наприкінці 1941 р. німецькі війська групи армій „Південь” окупували майже всю Україну. Однак, ціною величезних жертв, героїчного опору народу план „блискавичної війни” був зірваний. Сталінська адміністративно-командна система, яка поставила країну перед загибеллю, мусила тепер рятувати її. Спішно вживалися заходи органів радянської влади по мобілізації сил на відсіч агресору:–

22 червня створено Ставку головного командування під керівництвом маршала С. Тимошенка (згодом перейменовано на Ставку верховного головнокомандування на чолі зі Сталіним);–

29 червня прийнято Директиву партійним і радянським організаціям прифронтових областей, яка містила план оборони і евакуації;–

30 червня створено Державний комітет оборони на чолі зі Сталіним, що об’єднав у своїх руках усю державну, господарську і воєнну владу в країні. Розпочато формування дивізій народного ополчення, винищувальних батальйонів, мобілізацію населення на будівництво оборонних споруд;–

почалося переведення економіки на воєнний лад.

З України було евакуйовано на схід: понад 550 підприємств, майно радгоспів, колгоспів (зокрема понад 5 млн. голів худоби), Академію наук України, культурно-освітні заклади, понад 3,5 млн. робітників, селян і службовців.

Все, що не можна було вивезти, підлягало знищенню.

Гасло „Все для фронту, все для перемоги!”, що з’явилося в перші дні війни, визначало віднині