Лісо-степова смуга між осілим українським і кочовим татарським населенням була досить гнучкою, не стабільною і рухливою. При сприятливих умовах, які склались за козацьких часів колонізаційні процеси відновилися з новою силою. Українських підприємців вабила не скільки земля як об'єкт праці, бо великого попиту на продукцію землеробства до часів Нової Січі не було. Їх більше цікавили сезонні промисли - попит на продукцію яких був досить стабільним. Для татар важливою галуззю господарства була работоргівля. Незмінна формула - "попит народжує пропозицію" починає діяти в середовищі обох етносів, яка й змушує їх вирішувати свої суто економічні проблеми за рахунок один одного з тією тільки різницею, що для татарських набігів не потрібні були ніякі опорні пункти. Їм потрібні були вільні степові простори, які б не перетиналися ні лісами, ні річками. І тому їх головні шляхи на Україну: Чорний, Кучманський і Муравський пролягали по водорозділам великих річок.

Українцям для поступального руху на південь потрібні були опорні бази. О.Я Ефименко пише, що прикриттями для цього руху на південь могли бути: природні - ліс, і штучні - замки. Крім Самарської товщі та Великого Лугу лісів в цій буферній зоні лісрстепу не було, але по всьому Дніпру було розкидано безліч островів до яких і тулилися ватаги промисловців. І на яких не випадково виникали перші так звані Січі. Насправді ж це були перші зимові стани (зимівники) окремих ватаг, на основі яких і виникли перші Січі. Українська колонізація йшла на південь по великих річкових долинах, а згодом і з заходу на схід і зі сходу на захід між Доном, Дніпром, Бугом і Дністром, заглиблюючись в степ і наближаючись до водорозділів по головним притокам цих великих річок. " Вільна селянська колонізація йде вниз по Дніпру й його головним притокам розселяючись хуторами по берегах цих річок й осідаючи в степових балках"- писав І. Житецький. За його словами головними зайняттями цього населення було рільництво, пасіки, полювання, рибальство і т. інш.

З актових матеріалів і з тогочасних міських люстрацій видно, що гурти, або ватаги добичників-колонізаторів формувались переважно з мешканців Києва, Канева і Черкас, хоча багатства степу приваблювало сюди і мешканців Волині, Поділля, Галичини. Ватаги киян і черкасців, в 1492 році напали під Тягинею на турецький корабель, а через два роки "…козаки з Черкаського городка потоптали…" московських послів. Ті ж черкасці "…мали свої входи на дніпровських порогах і притоках Дніпра від Ворскли до Самари, куди і відправлялись озброєними ватагами, тоб то артілями". Ясно, що ці ватаги в своїх уходах мали свої бази-осередки, схожі на перші Січі, хоча насправді це були зимові стани, або просто зимівники.

У XVI столітті береги Ворскли й Хорола - це "…уходи київських, канівських й черкаських козаків - тут вони займались звіро-риболовством". Краще них ніхто не знав кордонів, а тому саме їм і доручено було їх визначати і встановлювати. В 1540 році саме вони - "…старі кияни, черкасці та канівці…" й змогли детально описати кордони, згадавши що відбувалося це ще за часів князя Семена Олельковича (1455-1471р.р.) під проводом черкаського намісника Свиридова. Але чи означало це, що члени цих ватаг були мешканцями міст, тобто були міщанами, чи мається на увазі не місто чи містечко, а місцевість? За думкою О.Я. Ефименко, це населення було міським тільки за місцем проживання, насправді ж воно було сільським за формами господарювання і ховалось за міськими мурами лише в разі небезпеки.9 Однак це аж ніяк не проливає світло на поставлене питання. Навряд чи ремісники або торговці міст могли дозволити собі надовго кинути свої справи заради вигідного, але досить ризикованого і не завжди певного прибутку від "уходів". Власне як і селяни не могли покинути свої наділи без догляду не зібравши врожай. "В акті 1499 року, - писав П.Куліш, ці підприємці називаються козаками і відрізняються від купців, котрі приїхавши до Києва, зупинялись як і козаки на подвір'ї".

Отже, і серед міщан, і серед селян тієї чи іншої території повинна була існувати якась резервна група чи "армія праці" з безземельних селян, або збанкрутілих торговців чи ремісників. Саме з цієї "резервної армії праці" і вербувалися ватаги в кожному конкретному регіоні. Щоправда, сучасний дослідник С.Леп'явко висунув так звану "боярську теорію" походження козацтва, яка ніяк не суперечить висловленій думці, бо навряд чи саме виключно служиле боярство склало кістяк козацької корпорації. Воно могло лиш очолити цей загальний процес, ініціювати його, але ніяк не стати головною рушійною силою. Бо як зазначає сам автор, ця дрібна військово-служила група була тотожна козацтву за своїми суспільними функціями. Але ніяк не господарськими. Степові промисли вимагали в першу чергу наявність саме унікальних господарських здібностей, а потім вже військово-служилу "кваліфікацію".

Інша справа - хто ініціював збори такої ватаги. Для формування ватаги потрібно було мати авторитет, а його гарантом міг бути: по-перше влада вищого над нижчим, по-друге, кошти, і по-третє - досвід, який мав вирішальне значення. Ідеальним було поєднання всіх цих умов в одній особі. Такими особами були старости прикордонних міст. Але чи для всіх вони були авторитетом? Чи