може вони тільки мали відповідні кошти для організації таких гуртів? Чи вистачало їм досвіду господарювати в уходах, а не тільки воювати? Чи над усіма вони мали владу? Напевно що ні. Адже поруч з іменами прикордонних старост в актових матеріалах фігурують імена інших ватажків. Так, нападом на московських послів у 1489 році на Тавані керували "…пана Юрьєва люди Пащевича, в головах Богдан, да Голубец, да Жила со многими людьми." За 1503 роком польський хроніст Пясецький згадує про Щурову козацьку роту в Черкасах. В 1508 році під командою "славного козака Полюса-русака" козаки розбили загін татар. М.Е.Слабченко вважав давній переказ про Семен-козаків "зовсім правдоподібним" і додавав сюди гурти, а точніше куріні якогось Василя Чорного і Семена Гузенка. З тією тільки різницею, що говорив він про промислові, а не мілітарні ватаги, які почали діяти і стали домінувати з 1478 року "коли кримський юрт втратив самостійність і ним заволоділи турки". Їх ватажками, а можливо й організаторами були не старости і магнати, яких здається дещо передчасно оголосили першими гетьманами - фундаторами козацтва і піонерами колонізації. Вони якраз представляли другу хвилю колонізації - чисто мілітарну, а не господарську. І про це свідчать числені скарги міщан і козаків на старост, які намагаються витіснити їх з займищ, як це було в 1523 році на Звонецькому порозі з його урочищами.
Що стосується коштів, то саме їх відсутність і примушувала старост займатись грабіжницькими походами, а не організовувати промисли, які з меншим ризком давали більш певний прибуток. Яскравий приклад - Д.Вишневецький, якого в степи штовхають далеко не блискуючі фінансові справи підірвані тривалими тяжбами з сусідніми магнатами.
В той же час селяни, за думкою О.Я.Єфименко, в умовах надання певних пільг для залюднення новопожалуваних прикордонних маєтків, часто були "багатші і пишнейши, нижлі пан." Не викликає сумніву, що простолюдини мали відповідні кошти для організації ватаг. Саме про таких хазяїв М.Е.Слабченко писав: "окремі хазяї, що провадили рибальство, складалися в невеличкі компанії, котрі зібравши відповідні суми, наймали від себе артіль-тафу в 15-20 чоловік. Такі артілі були і досить числені і добре організовані." Наймали і ватага-провідника, хоча не виключається можливість і того, що її міг очолити і один з компаньонів. Така артіль могла формуватись і на родинній основі з близьких і далеких родичів. Її міг спорядити і один господар. Не виключено, що вона могла скластись і стихійно з небагатих людей.
Отже маємо дві форми власності на яких ґрунтувались ці артілі: кооперативну і приватну, але ніяк не общинну. А значить, різнилися й умови на яких реалізувалися взаємостосунки членів цих ватаг. М.С.Грушевський вважав що "…основною клітиною була військово-промислова ватага з кількох по кількадесят душ з своїм старшим і являла собою рід "кооперативної форми" господарювання громадою з поділом здобичі." При такій формі власності всі члени ватаги були рівні, а обраний ними ватажок був "primus inter parеs". Тут на перше місце виходив досвід який давав ватажку право ставитись до членів гурту по по-батьківськи - не тільки опікуючи і навчаючи, але й вимагаючи. В такого батька є незаперечний авторитет і все що його підпирає - добровільно вручена йому всіма членами ватаги влада, спільні кошти, або знаряддя, і нарешті - досвід, який забезпечував можливість обійняти посаду отамана-батька.
Об'єднані загальною метою, засобами її досягнення, спільною корпоративною власністю на знаряддя, спільно обраним ватагом-батьком, та ще й единою промисловою територією - така ватага або артіль була й справді як одна сім'я чи родина, як староримська "curia", навіть якщо в ній і не було кровних родичів. Але члени цього куріня відповідали перед батьком не тільки кожен сам за себе, але й один за одного. Система поручительства породила інститут побратимства з відповідним ритуалом братання, що дозволяло їм вважатись вже кровними родичами. Цей ритуал ще більше з'єднував членів куреня і у всіх відношеннях сприяв зміцненню всієї корпорації. Всі її члени ставали кровними родичами, єдиним організмом, єдиною сім'єю, яка носила ім'я чи прізвище свого батька, або назву території де була сформована, чи де промишляла. М.Е.Слабченко був переконаний, що такі ватаги кочували, або як він писав - "…коливали в межах певної території з природними бар'єрами. Такі коливи називали куренями. Вони були числені і мали різні назви: курінь Василя Чорного - чоловік, Кизикерменський курінь Семена Гузенка та інш." Відомий східний мандрівник XVII століття Євлія Челебі також називав кілька окремих запорозьких ватаг які брали участь в штурмі Очакова. Зокрема: "…козаки Сірка, Барабаша, Шеремета, сарикамишивців, буткали, Хмельницького, Андрія, кардаш-козаки, та козаки інших общин…"
Від такої єдності вигравала і вся корпорація і кожен окремий її субєкт, хоча здавалося треба було б чимось і поступитися заради досягнення спільної мети. Відсуваючи своє "я", свій індивідуалізм на другий план, підкоряючись загальним вимогам, кожен її суб'єкт одержував компенсацію в тому, що відтепер його особисті інтереси представляє ватага, піклується про задовільнення його вимог і несе повну відповідальність, як правову, так і економічну за кожного свого члена. Захищаючи всебічно інтереси кожного члена куріня, він захищав свої інтереси. І навпаки, відстоюючи власні інтереси, курінь відстоював інтереси кожного свого члена. Але така єдність ніяк не заперечувала власної волі. Кожен мав право вільно покинути ватагу. І вже на приватній основі організувати власну артіль, члени якої добираються самостійно на індивідуальній договірній