Особливо відзначилися запорожці в останній (для Січі) російсько-турецькій війні 1768-1774 рр., коли всьому війську козацькому низово-му за доблесть оголосила подяку цариця Катерина II, а кошового Кал-нишевського, як уже згадувалося, і військового писаря Глобу 1770 р. нагородили золотими медалями (писаря, щоправда, медаллю без діа-мантів).

Запорозьке козацтво на якийсь час стало «модним» у придворних колах Петербурга. Багато російських вельмож і офіцерів прагнули за-писатися в реєстри Війська Запорозького, уславленого батальними пере-могами. Запорозьким козаком записався майбутній видатний полково-дець Вітчизняної війни 1812 р. М. І. Кутузов, відомий вчений Леонгард Ейлер

4 серпня 1770 р. записався до Кущівського куреня, туди ж 1772 р. записався і фаворит цариці, новоросійський генерал-губернатор Г. По-тьомкін, котрого козаки, за своїм звичаєм, нагородили прізвиськом Грицько Нечоса—через великі буклі його перуки. Підступний, підлий, він став одним з могильників Січі. На лестощі не скупився... «Запев няю вас чистосердечно, що жодного випадку не пропущу, де вбача-тиму принести будь-яку бажанням вашим вигоду, на справедливості й міцності засновану,— писав 21 червня 1774 р. новоросійський генерал-губернатор Потьомкін Калнишевському, котрого величав «нерозлучним другом», «милостивим своїм батьком».

Та не мине й року, як Запорозька Січ буде знищена саме старання-ми Потьомкіна, котрий 23 квітня 1775 р. виступить на засіданні цар-ського уряду з проектом її ліквідації. Доки розроблявся план цієї ка-ральної операції, цариця Катерина II у своїх листах на Січ «з матір-ною ніжністю і щедрістю» обіцяла запорожцям золоті гори, присип-ляючи їхню пильність. А тим часом придворний російський історіограф німець Герард Міллер, за дорученням уряду, розробив так би мовити «теоретичне забезпечення» для цієї ганебної акції, «науково обгрунту-вав» її необхідність і законність, похапцем сотворивши доповідні запис-ки — «Коротку виписку про малоросійський народ і запорожців» та «Міркування про запорожців». Монархіст і кріпосник, Міллер, будучи виразником офіційних поглядів на запорозьке козацтво як гніздо кра-моли, доводив, що Січ «не має права на існування», при її «несамови-тому управлінні», «злодійських умислах» є «політичною потворою». Насправді ж усе було простіше й страшніше — після перемоги над Ту-реччиною, фактичного підкорення Кримського ханства (офіційно ж Крим увійшов до складу Російської імперії 1783 р.), потреба в Запо-розькій Січі, на думку цариці, відпала, а існування цього «острівця, сво-боди» в тилу імперії було надто небезпечним для монархії і суперечило колонізаторській політиці царської Росії.

Зруйнування Січі на початку червня 1775 р.

Наведені факти малюють картину тих взаємовідносин, які ство-
рилися між Запоріжжям і царською Росією. Повне ігнорування прав
запорожців на їхні землі, повне нехтування їхніми традиціями, з
якими прийшли вони 1734 року на свої землі — характеризують
ставлення царського уряду до Запоріжжя. З другого боку — глибока
різниця між самодержавно-кріпацьким устроєм Російської держави
та волелюбним демократичним устроєм Запоріжжя, по суті республі-
канським. Існування Запоріжжя з його гаслом — не повертати вті-
качів — було загрозою для кріпацького господарства Російської ім-
перії. Величезну небезпеку для російського устрою являло Запо-
ріжжя, як повсякчасний осередок революційних рухів. Не можна
забувати й економічних питань, зв'язаних з Запоріжжям, а саме —
багатство запорозьких ланів у часи, коли поміщицьке господарство
Росії щораз більше потребувало земель, коли питання хлібного екс-
порту ставало основною проблемою російської економіки.

Але, не зважаючи на всі ці обставини, Запоріжжя залишалося
потрібним як міцний бар'єр, що захищав Росію від нападів збоку
Криму та Туреччини. Війна з Туреччиною 1768-1774 року змінила
обставини.

З самого початку запорозьке військо було змобілізоване
і брало участь у воєнних діях. Січовики, козацтво,що працювали наймитами — все вирушило на війну.
7.000 запорожців, з кошовим отаманом, билися в авангарді корпусу
князя Прозоровського під Очаковом, Кінбурном, Хаджибеем. Запо-
розька фльотилія діяла на Дунаї. Воєнні заслуги запорожців відзна-
чало вище командування: Калнишевський одержав золоту медаль.

Запоріжжя в тих роках перенесло великий тягар: багато козаків
забито, покалічено; господарство занепало, бо господарі, значна
частина яких не мала родин, були на війні. Запоріжжя утримувало
російські війська, що проходили через «вольносгі», давало коней,
волів, продукти. З будуванням Дніпровської лінії сплюндровано
сади, поля тощо.

Наслідки війни, що закінчилася Кучук-Кайнарджійським миром,
були дуже важливі для Запоріжжя. Проголошення незалежности
Криму від Туреччини та російського протекторату над ним змінило
становище Запоріжжя: татари перестали бути постійними, страш-
ними ворогами, з якими йшла боротьба, 3 другого боку — Запоріжжя
перестало бути форпостом у боротьбі з Кримом і Туреччиною, пере-
стало бути бар'єром, що захищав Україну та Росію від татарських
нападів: воно втратило свою цінність для Росії.

На початку червня 1775 р. величезне військо під командуванням ге-нерал-поручика П. Текелія рушило в напрямі Запорозької Січі. Вихо-дець із сербського дворянського роду, колишній австрійський офіцер П. А. Текелій був типовим «ландскнехтом». Йому й доручила цариця провести цю операцію. Понад 100 тис. чоловік налічувалося у підпо-рядкованих йому десяти піхотних, тринадцяти донських козацьких, вось-ми кіннотних регулярних полках, двадцяти гусарських і сімнадцяти пікінерських ескадронах, які п'ятьма колонами з різних боків таємно наближалися до Січі. В ніч на 4 червня (17 червня за