Це дуже нагадує характеристику, яку дав оповіданням Горького Лев Толстой: “Мы все знаем, что босяки – люди и братья, но знаем это теоретически, он же показал нам их во весь рост, любя их, и заразил нас этой любовью” (запис у “Щоденнику” від 11 травня 1901 р.).

Світ, у якому живуть герої “Сили і краси”, має свої закони й виміри, і Винниченко не поспішає прикласти до нього інші, хай і загальноприйняті, мірки. Він показує нам двох містечкових злодіїв, Ілька Чубатого й Андрія Голуба, а також жінку з того ж кола “випадків суспільності” – Мотрю Чумаченко, доньку удівця-п’яниці.

Психологічну основу сюжету складають внутрішні хитання Мотрі, те, що називається “боротьбою мотивів”. На кому зупинить вона свій вибір? Ілько і Андрій – цілком протилежні натури. Це видно навіть з несхожості стилю злодійської “роботи” кожного з них. Ілько не любить “приставлятися” й “піддурювати”, його принцип – “побачив, узяв та й герехт”. Андрієві ж потрібні “спектаклі”; він хитріший, вигадливіший, підступніший…

Для Мотрі Ілько є втіленням краси, Андрій – сили. Вона добре бачить різницю між ними двома. Красень Ілько добріший, але в його м’якості криється безвольність, а жінці потрібна надійна опора. Він безпосередній, ясніший – але й більш однолітній (“Я любуюся з тебе, – каже Мотря, – і як “отченаш” знаю тебе”; “вийшла б я за тебе, пожила б і заскучала”). Андрій же, хоч і грубий, і навіть жорстокий у хвилини ревнощів, а все одно Мотря передчуває, що з ним вона “не пропаде”, бо постійно матиме хоч і нечистий, а все-таки гріш. До того ж Андрій – батько її Іваська. Та й не знудиться вона з ним, як з Ільком: “Андрій то вже й сам чорт не взнає, – сьогодні він такий, завтра такий, тоді ще он який…”

І це справді так: читач устигає побачити Андрія не тільки у спалахах брутального гніву, а й несподіваної ніжності. Один стан його імпульсивної вдачі раптово приходить на зміну іншому, і головна причина того – ревнощі цього Отелло з винниченківського Сонгорода.

Але зробити остаточний вибір Мотрі нелегко – вона, як сама каже, “привикла” до обох. Оці хитання її душі між “силою” і “красою” в оповіданні Винниченка надзвичайно цікаві. Ситуація цілком класична: якби Ількові – Андрієва рішучість та воля, а Андрієві – Ількова врода й доброта… Двозначність своєї ситуації відчуває й сама Мотря, недарма ж вона, сміючись, каже Ількові: “Якби можна за двох вийти!” Хоч, зрештою, вибирає таки Андрія.

Ось такий цей нетрадиційний Винниченків любовний трикутник. Його не розламують якісь штучні психологічні парадокси: автору, загалом, вдається залишатися в берегах природної оповіді.

Утім, Леся Українка у своїй статті про прозу молодого Винниченка, відзначивши чимало достоїнств “Сили і краси”, зауважувала саме з приводу неточностей автора у сфері психологічного мотивування характерів і ситуацій (“не зовсім ясно, чому Ілько пасує перед Андрієм” – начебто ж усе промовляє про незалежність його вдачі; дивним видався Лесі Українці і надто різкий перепад між уседозволеністю персонажів оповідання до шлюбу і благопристойністю – після нього (…). Найбільшу ж незгоду викликало в неї намагання Винниченка зумовити злодійство Ілька й Андрія більш глибокими соціальними мотивами (як каже Ілько, “тоді буду робить, як будуть робити… усі багачі”; “я з бідного не деру”…).

Якщо попередні Лесині зауваження подано у формі здивувань і “зустрічних міркувань”, то цього разу вона категоричніша. Натяжка молодого прозаїка щодо соціального (нібито!) протестанства двох сонгородських приятелів її “неприємно вражає”. “Звичайно, серед злодіїв і розбійників зустрічаються люди із суто реформаторськими нахилами, … але герої п. Винниченка… надто дріб’язкові і в почуттях, і у вчинках”, – цілком резонно зауважує авторка статті, додаючи, що подібна натяжка характерна й для творів досвідченіших письменників (“Лихі люди” Панаса Мирного, повість Максима Горького “Троє”…).

Робити з Ілька Чубатого такого собі сонгородського Кармелюка – і справді марна річ; конфлікт оповідання розгортається не в соціальній, а в психологічно-побутовій площині. І якщо більшість членів редакції журналу “Киевская старина” висловлювалася проти публікацій “Сили і краси” на сторінках часопису (потрібна була сильна “пресія” Чикаленка, щоб твір таки з’явився в друці!), то головна причина такої настороженості полягала в нестандартному підході молодого Винниченка до традиційної моралі. Він показує порок, у якому… не має пороку, гріх, у якому… немає гріха. Щодо персонажів його “Сили і краси” можна було б повторити слова російського критика-народника М. Михайловського, сказані на адресу босяків Горького: вони – “не отвергнутые, но отвергшие”! Якщо вони й “виломилися” із установлених норм, то зовсім від того не страждають. Є навіть якась гріховна поезія в тому мимовільному викликові, якій вони кидають оточенню. Їхній “буйний”, некерований світ під пером Винниченка має якусь загадкову привабу, що й викликало опір поважних київських інтелігентів старшої генерації.

У “Силі і красі” можна побачити зародок майбутніх Винниченкових парадоксів. Уже тут проглядає думка про відносність, умовність усіляких моральних табу. Як казав один із героїв Шекспіра: “ніщо не є саме собою добре чи погане – таке воно стає у нашім сприйнятті”. Що ж до “нашого сприйняття”, то Винниченко з азартом відкидав пуританську регламентованість життя, хоч –