Дізнавшись про рішення Всенародних зборів гітлерівці не тільки не визнали їх законним заходом народу, але й повели проти них рішучу боротьбу, вважаючи себе повелителями України. Насамперед, вони наказали організаторам зборів скасувати акт 30-го червня і нікому не згадувати про це зібрання, щоб вони відійшли в забуття. Керівництво ОУН категорично відмовилося виконати це розпорядження. І “визволителі від більшовизму” як називали вони себе, відразу скинули свої маски і дали зрозуміти всім, хто вони такі і чого прийшли на Україну, що вони не визволителі а поневолювачі. 15 вересня 1941 р. тільки протягом одного дня гітлерівці схопили і кинули за ґрати понад 2 тис. прибічників ОУН-бандерівців. Тисячі патріотів було страчено в Освенцімі. По звірячому було закатовано Василя й Олександра Бандерів, рідних братів Степана. Каральна акція нацистів знищила 80% досвідчених керівників і активістів ОУН. Ті, що залишились у живих члени ОУН відразу порвали будь-які стосунки з німецькими окупантами. Єдиною силою на Україні в цей час, яка б могла згуртувати український народ на знищення варварських планів та їх творців, була ОУН, яка звалила на свої плечі це тяжке завдання. У вересні 1941 р. відбулася перша конференція ОУН, постанови якої закликали активно вести пропогандистсько-роз’яснюючу роботу по підготовці до активної боротьби з німецькими окупантами, розкривали план поневолення і колонізації України [4]. Члени ОУН закликали населення Волині і Полісся згуртовано і незаперечно організовано переходити до загальної згуртованої боротьби проти ненависних німецьких окупантів. Провідник ОУН Іван Климів “Легенда” розповсюдив серед населення листівки, в яких наголошував, що гітлерівська Німеччина є новим окупантом України, тому український народ повинен згуртовано розпочати збройну боротьбу проти нього [1, 52].

На цей заклик населення міст і сіл Волині та Полісся сформувало відділи самооборони, озброювалося різноманітною зброєю, яку могли дістати і насамперед зброєю, яку залишали радянські війська, поспішно відступаючи від могутнього натиску німців. Другим джерелом озброєння повстанців була купівля його у самих окупантів. За твердженням партизан, у середині червня 1943 р. німецькі солдати під Рівним за сало і м’ясо продали населенню 6 гвинтівок з патронами. Таке ж ставлення було і в Сарнах коли солдати продали 4 гвинтівки з патронами.

Наступним джерелом озброєння був напад їх на німецьких окупантів. За вказівкою ОУН, перші повстанські відділи на Поліссі почали формувати Сергій Качинський (Остап), Іван Перегійняк (Довбешка) та інші. Ці формування складалися, головним чином, із селян, які не були обізнані з військовою справою, методикою ведення боротьби з противником. Для ознайомлення з цими науками ОУН організовує в лісах військові школи. Одна з таких шкіл-таборів була організована на півдні Кременеччини під керівництвом поручника Білого. З цього часу і розпочалася рішуча визвольна боротьба населення Західної України. Але незважаючи на його рішучість і героїзм, роздрібнені сили не змогли очистити рідні землі від окупантів. До того ж кожен відділ повстанців, відповідно до свого розуміння тої чи іншої обставини самостійно вів боротьбу з краще озброєним противником. Єдиного плану боротьби в них не було. Це послаблювало їхні сили. Для успішної боротьби з противником потрібно було об’єднати їхні зусилля, створити єдиний фронт, єдину монолітну армію. 14 жовтня 1942 р. єдина армія була створена під назвою Українська Повстанська Армія (УПА), яка, незважаючи на малочисельність, перетворилась у грізну силу для противника. В ході боротьби, відповідно до території, яку займала та чи інша її частина, УПА поділялася на чотири групи:

УПА–Північ, яка діяла на території Волині і Полісся;

УПА–Захід, діяла на території Галичини, Буковини, Закарпаття;

УПА–Південь, на території Кам’янець-Подільської, Житомирщини, Вінниччини і південна частина Київщини;

УПА–Схід, північна частина Житомирської області і північна частина Київської області й територія Чернігівщини.

Наприкінці 1942 р. ОУН-Б вирішила сформувати великі партизанські сили, поклавши тим самим початок регулярній українській армії, котра, як вважалося, знадобиться, коли закінчиться нацистсько-радянська війна. До цього кроху спонукали й такі нагальні причини: по-перше, з посиленням німецьких репресій проти місцевого населення селяни вимагали, щоб ОУН ужила заходів для їхнього захисту, й, по-друге, коли наприкінці 1942 р. з Білорусії у Північно-Західну Україну почали проникати радянські партизани, потрібно було, щоб ОУН узяла на себе роль «народної армії», перш ніж це зроблять більшовики.

Для об'єднання всіх націоналістичних загонів ОУН-Б силоміць включила до своїх формувань підрозділи Боровця та ОУН-М, прибравши для них назву УПА. Головнокомандувачем розширених сил було призначено члена проводу ОУН-Б, високопоставленого українського офіцера з щойно розформованого загону «Нахтігаль» Романа Шухевича. Завдяки широкій та ефективній підпільній мережі ОУН-Б УПА швидко розрослася у велику, добре організовану партизанську армію, яка захопила контроль над значними частинами Волині, Полісся, а згодом і Галичини. Хоч багато українських еміграційних джерел стверджують, що в апогеї своєї сили (кінець 1943 — початок 1944 р.) чисельність УПА сягала близько 100 тис., більш обгрунтовані підрахунки встановлюють цифру 30—40 тис. бійців. Порівняно з іншими підпільними рухами окупованої нацистами Європи УПА являла собою щось унікальне, оскільки практ ично не мала чужоземної допомоги. Тому зростання її сили свідчило про дуже відчутну масову підтримку з боку українців.

Швидке з 'остання УПА викликало необхідність розширення її політичної бази. Хоч проь^д УПА великою мірою здійснювала ОУН-Б, проте одна фракція